Що змушує жінок йти з медицини?
Чому перспективні медикині залишають позаду довгі роки навчання і практики та кардинально змінюють напрям роботи? Команда Global Medical Knowledge Alliance (GMKA) поширила опитувальник серед жінок, які пішли з медицини, щоб дізнатися їхню мотивацію, погляд на медичну систему зсередини та умови, за яких вони б продовжили практику.
Звіт опитування
В опитуванні «Чому жінки йдуть із медицини» взяли участь 115 респонденток. За результатами, близько половини опитаних звільнилися під час лікарської практики, на етапі пошуку роботи — 10,4 %, під час інтернатури — 12,2 %.
Згідно з отриманими відповідями, найчастішими причинами зміни фаху є:
- вигорання (50,4 %),
- перспективність інших галузей (42,6 %),
- ненормований графік роботи (39,1 %),
- низька заробітна плата (26,9 %),
- харасмент на роботі (дискримінація, об’єктивація, домагання тощо) (14,8 %),
- гендерні упередження (13 %).
Ми поспілкувалися із жінками, які залишили медицину на різних етапах кар’єри — після інтернатури, під час пошуку роботи, під час лікарської практики — та ділимося їхніми висновками про цей досвід.
Олександра Корх: від радіологині до відеомонтажерки
Ексрадіологиня Олександра Корх родом із Бердянська. Обрала медицину, бо зростала в родині медиків: дідусь і дядько — стоматологи, бабуся — фельдшерка, мама — медсестра, двоюрідна сестра — судмедекспертка.
«Мама запитала мене: “Будеш лікарем?”. Не довго думаючи я відповіла: “Так”. От і весь мій вибір», — згадує пані Олександра.
Спершу Олександра хотіла бути хірургинею. Працювала медсестрою в хірургічному відділенні, мала там практику, асистувала на операціях, ходила на чергування.
«Колектив був привітний, загалом мені подобалася хірургія. Але не влаштовував графік: ночами не спиш, так ще й оперувати треба, ухвалювати важливі рішення за секунду. Та й загалом перші роки треба жити в лікарні, якщо хочеш здобути реальні навички. Мені таке не підходило, бо важливо було мати нормальний розпорядок дня, час для себе, родини, спорту. А хірургія не про це», — пояснює пані Олександра.
Знайшла роботу адміністраторкою в кабінеті комп’ютерної томографії, зацікавилася роботою радіолога. Коли дійшло до розподілу — обрала радіологію.
Харасмент в університеті
Навчання в медичному університеті залишило негативні спогади:
«З першого дня нас почали принижувати в деканаті, викладачі, лаборанти на кафедрах, коменданти гуртожитків. Викладачі любили повторювати: “Це вам не школа, вас ніхто вчити не буде”. Бо вони викладають, а не вчать. Самостверджувалися за рахунок першокурсників, залякували перездачами. Якщо відповідали не так, як хоче викладач, або не по тій книжці, то одразу: “Сідай два, ти займаєш чиєсь місце, який із тебе лікар” тощо».
Окрім принижень, у медичному університеті пані Олександрі довелося стикнутися з об’єктивацією та сексизмом:
«Були викладачі, які любили хлопців, а не дівчат, і навпаки. Дозволяли собі коментарі щодо зовнішнього вигляду студентів. До певних кадрів на пару не можна було наносити звичайний повсякденний мейк, бо зразу два поставлять. Не можна одягати спідницю, бо “Ти не на подіум прийшла”. Яскравих кольорів теж не можна. Був випадок, коли викладач із хірургії зробив мені зауваження щодо помади на губах, бо я так прийшла до пацієнтів. Хлопцям, здавалося, просто за красиві очі ставили гарні оцінки або давали легкі питання, щоб не ускладнювати життя. А от дівчатам треба було прикидатися монахинями, вдягатися в сіре, і ще і сходити на каву. Можливо, потім тобі поставлять трійку. На розумові здібності всім було байдуже».
Пані Олександра згадує, що дівчатам доводилося слухати про себе гендерні стереотипи на кшталт «Найкраща робота для жінки — бути мамою», «Гарні дівчата не можуть бути розумними, який із тебе лікар», «Жінці в хірургію не можна йти, бо ночами треба вдома спати» або «Хірургія це не рибу потрошити на кухні».
Корупція
Ще один виклик, який похитнув бажання залишатися в медицині, пов’язаний із корупцією. Пані Олександра згадує, що у викладачів, яким ти не сподобався напочатку, було майже нереально отримати високий бал:
«Хто заплатив — той і музику замовляє. Іноді дивишся журнал і не розумієш, чому в тебе такі низькі оцінки з певних предметів, а в людей, які не готуються до пари — високі. Найбільшим розчаруванням була тотальна корупція під час КРОК 2: як виявилося, більшість студентів його купило».
Також жінка згадує, що були неправомірні дії під час розподілу на інтернатуру:
«Це був цирк. Його, мабуть, досі можна подивитися в ТікТоці чи почитати в медіа. Дивним чином з’являлися і зникали місця. Місцевих розподілили на місці, усіх інших — деінде. Я отримала базу в одному місті, факультет післядипломної освіти був у іншому, а моя родина мешкала у третьому. Довелося розриватися між трьома містами. Вкінці, звісно, були ще вимоги “скинутись на фуршетик”, а деяким — “на конверт”».
Пані Олександра присвятила медицині 7,5 років, пішла на етапі інтернатури. Зізнається, що страшно було залишати професію, не афішувала своє рішення:
«Мені пощастило з батьками й чоловіком. Вони підтримували під час навчання в універі, на інтернатурі. Підтримали й рішення про зміну сфери діяльності. Мама, правда трошки бойкотувала, бо ну дуже хотіла, щоб я стала лікаркою, але згодом підтримала. Колеги, які бачили мої креативні відеороботи, також усе зрозуміли».
Жінка каже, що хотіла для себе більш творчу професію, від якої отримуватиме задоволення і де ніхто її не буде принижувати. Про вихід за медицини не шкодує, однак розмірковує, за яких умов могла би повернутися назад:
«Зараз нарешті знайшовся час для себе, для хобі, для чоловіка, для подорожей. Не треба переживати за екзамени, КРОКи, розподіли, тести, опитування. Цей марафон дуже втомив мене. Хотілося б, щоб у медичній сфері можна було працевлаштуватися не тому, що ти кум/сват/брат/дочка впливової людини або заплатив за місце, а тому, що маєш гідні навички, знання, вміння критично мислити, досвід. Медперсоналу бракує юридичного захисту, гідної оплати праці, оплачуваних стажувань і підписок на сучасні застосунки. І, звісно, необхідна тотальна зміна програми медичної освіти».
Діна Холошева: від онкологині до музикантки
Діна Холошева родом із Донеччини. Через російську агресію на сході України у 2014 році переїхала на підконтрольну Україні територію, де вступила до медичного університету.
«Батьки намагалися відмовити мене від медицини, аргументуючи це складністю роботи та невідповідністю між відповідальністю і винагородою. Але ще в школі я фанатіла від природничих наук, неодноразово посідала призові місця на олімпіадах із хімії. Можливо, відіграла роль і суміш юнацького максималізму та бажання довести собі, що я здатна на все: скласти всі предмети на максимальні бали та вступити на бюджет», — згадує пані Діна.
Жінка закінчила університет у розпал локдауну через Covid-19. Інтернатуру завершила у 2022 році, за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення.
«Я вважаю інтернатуру в онкоцентрі повноцінним професійним досвідом: там я здобула багато знань. Зізнатися, найбільш відкритими до передачі знань виявилися хірурги. Ментора з клінічної онкології в мене не було: старші колеги були перевантажені, потік пацієнтів був шалений. Їм банально було не до навчання інтернів. Але як додаткові руки я завжди була в пригоді — і це цілком нормально. Можливо, хтось просто не хотів “вирощувати” собі конкурентів, але така система не нова. Як і багато інших інтернів, я навчалася здебільшого сама — на власних помилках».
Пані Діна згадує, що в інтернатурі їй бракувало повноцінної ротації по відділеннях:
«Інтерна-клінічного онколога можуть помістити на всі півтора-два роки у відділення пухлин молочної залози та шкіри, або ШКТ, або торакальне. А я хотіла бачити й розуміти все, щоби базово розібратися, які нюанси є в різних локалізаціях».
Однак жінка влаштовувала ротації сама собі, що викликало багато проблем. Коли вона вирішила пройти навчання в третьому за рахунком відділенні, потрапила зовсім не туди, куди планувала, і вперше стикнулася із харасментом:
«Відділення було з токсичною атмосферою, завідувач дозволяв собі випивати на роботі та поводитися неприпустимо. Чому мене туди відправили — питання відкрите. Тут мені одразу дали зрозуміти: доведеться змиритися зі станом речей, бо завідувач — “лікар від Бога”, а значить, може говорити й поводитися, як заманеться. Але я ніколи не вважала, що професійний статус дає комусь право на хамство чи перехід особистих меж».
Після випадку, про який пані Діна не бажає згадувати, вона перевелась. Однак завідувач попереднього відділення заявив, що інтернка прогулює.
«Думаю, це був просто черговий спосіб продемонструвати своє самолюбство. Але мені вже було нецікаво — я рухалася далі, — резюмує пані Діна. — Цей досвід суттєво вплинув на моє остаточне рішення залишити медицину через рік. Він лише підтвердив, що ця система й культура роботи — не про мене»,
Знецінення
«Мені неодноразово казали, що я тупа, що в мене нульові знання. Але ж я тільки починала! Звісно ж, була класика жанру: “Може, краще вийдеш заміж і варитимеш борщі?”», — згадує пані Діна.
Під час роботи в медицині жінці також довелося стикнутися з ейджизмом:
«Я виглядаю набагато молодше своїх років і вважаю себе симпатичною молодою жінкою. Через це неодноразово були випадки, коли пацієнти, побачивши мене, одразу просили покликати когось досвідченішого. Я трималася впевнено, конструктивно подавала інформацію. Здебільшого після цього пацієнти більше не мали питань і залишалися задоволеними моєю турботою».
Пані Діна розповідає, що прояви неповаги від молодшого медичного персоналу трапляються дуже зрідка: «В цілому ставлення було хороше. Я вміла розставляти кордони, а перед інтернатурою півтора року працювала медсестрою. Мене сприймали за “свою”».
Складніше було зі старшими колегами-чоловіками:
«Непристойні чи хтиві жарти були цілком нормальною практикою для деяких лікарів. І тут жодна виховна бесіда не допоможе: у колективі треба виживати і пристосовуватися. Інакше можна забути і про пацієнтів, і про мінімальні плюшки, ще й тебе почнуть “пресувати” — чіплятися до кожного слова в історії хвороби, чи дадуть у подарунок якогось скандального пацієнта. Тож я намагалася просто ігнорувати такі моменти. Хоча, звісно, це жахливо».
Вигорання
Під час інтернатури пані Діна відчула на собі всю складність роботи лікаря, що значно вплинуло на її ментальне здоров’я:
«Це був період, коли бракувало грошей та часу на себе. Щоб нормально жити, я завжди мала кілька додаткових підробітків. Постійно була втомлена. Здавалося, що я взагалі нічого не вмію і не розумію. Вивчала медицину по ночах, щоб хоча б тримати рівень. Через це з’являлися симптоми депресії, а іноді навіть — суїцидальні думки. Уперше замислювалась про те, що, може, нічого не зміниться, якщо я піду із цього світу».
У лікарки не було особливо жорстких чергувань, проте доводилося тримати зв’язок із пацієнтами та подіями в лікарні 24/7. Пані Діна вважає, що це було наслідком недосвідченості, гіпервідповідальності та страху помилитися:
«Я реально боялася, що якщо щось піде не так, то людина помре, і мене разом із лікарем, який підписував мої історії хвороби, посадять».
Через нестабільний графік, емоційну залученість та брак відпочинку з’явилися перші симптоми вигорання: тотальна втома, апатія, небажання навіть думати про роботу.
«Боротися з вигоранням намагалася через спорт, музику (коли вдавалося викроїти час) і піші прогулянки в невідомому напрямку, щоби просто побути наодинці із собою та перевантажити голову», — ділиться жінка.
Перша повноцінна лікарська практика пані Діни збіглася з початком повномасштабного вторгнення, а відтак — з вимушеним переїздом до столиці.
«У квітні 2022-го я переїхала до Києва, але брали на роботу мене неохоче, на руках був лише сертифікат клінічного онколога, без додаткових фішок на кшталт онколога-мамолога, онколога-дерматолога. Пропонували зарплати в районі 10–12 тисяч гривень. Я швидко зрозуміла, що на ці гроші в Києві не виживу».
«Я ухвалила рішення піти з медицини, коли зрозуміла, що найцінніше для мене — я сама, а не моя амбіція стати видатною лікаркою. Медицина вимагала тотальної самовіддачі, за яку я мала платити непосильну ціну», — пояснює своє рішення пані Діна.
Деякі колеги сказали, що Діна зарано здалася, а батьки досі позиціюють її як лікарку і просять проконсультувати знайомих.
«Я не сприймаю це як поразку, а час — втраченим. Медицина для мене не лише професія, а й незбагненне джерело найцікавіших знань. А людське тіло і психіка — найдовершеніший і водночас найбільш непередбачуваний об’єкт досліджень. І хоча моя кар’єра пішла іншим шляхом, цей досвід залишив у мені глибоку повагу до науки та тих, хто залишається в професії. Якщо ти здатен вивчити медицину, то здатен освоїти будь-яку іншу сферу. Я ніколи ні про що не шкодую, бо всі мої рішення роблять мене мною — Діною. Навчання і робота в медицині були для мене крутою пригодою, яка загартувала, сформувала мою стійкість, і допомогла зрозуміти, хто я, чого прагну й що немає нічого неможливого», — фіналізує пані Діна.
Діна Холошева зараз займається музикою, а до того — понад два роки працювала у фандрейзингу, залучала фінансування для різних соціальних проєктів, в основному медичних і освітніх:
«Фандрейзинг — це теж про допомогу людям, але вже на іншому рівні. Якщо раніше я могла допомогти конкретному пацієнту, то зараз створюю можливості, які змінюють тисячі життів».
Гречко Ганна: від клінічної психологині до HR-ки
Гречко Ганна здобула спеціалізацію з клінічної психології та психоневрології.
«Студенткою мала “честь” бути присутньою на лекції завідувача кафедри фізіології, на якій він відверто знущався з присутніх студентів. Замість лекційного матеріалу, він розповідав нам, що жінкам дорога у два напрямки: секс-працівниця або вагітна вдома з дітьми. Казав передати батькам, щоб вони більше таких не народжували. Студенти постійно перебували в стані приниження і відчуття меншовартості», — згадує пані Ганна студентські роки.
Зі слів жінки, більшість студентів медичного бояться висловлювати своє незадоволення неприпустимою поведінкою викладачів, бо бояться наслідків своїх дій і слів. Адміністрація не сприймала це як харасмент, радила: «будь розумнішою», «не звертай увагу», «роби своє».
Сексизм
«Навіть мій колишній чоловік, теж лікар, систематично казав, що медицина не для жінок, бо жіночий емоційний фон залежить від циклу, а він впливає на якість роботи. Сексизм проявлявся в жартиках “Народиш і втечеш”, “Та ви ж ніжні натури, куди вам працювати в психіатричній лікарні”, “Тебе не сприйматимуть, як спеціаліста, якщо підеш у сексологію, бо ти дєвочка” тощо.
Від колег-чоловік постійно чути звернення “Дівчатка”, хоча до лікарів чи інтернів чоловічої статі звертаються на ім’я та по батькові. Медсестри завжди підтримували одна одну й мене теж, я теж колись працювала медсестрою. Від пацієнтів теж не чула упереджень, мене сприймали компетентною», — розповідає пані Ганна.
Жінка пояснює своє рішення піти з медицини тим, що їй набридло боротися із системою, де до гідної оплати праці можна дійти будь-як, а не завдяки знанням. Рідні рішення Ганни не підтримали, мовляв, забагато часу й зусиль уже докладено, аби все покинути. Однак жінка вирішила змінити галузь і зараз працює HR-менеджеркою. Зізнається, що за медичною професією сумує:
«Я обожнюю медицину, продовжую читати медичні дослідження, зміни протоколів, нові статті про препарати. Це залишилося радше як хобі. Робота менеджером із персоналу здавалась мені логічним рішенням, враховуючи бекграунд у психології та психіатрії. Проте фактично знання, здобуті в медичному, не знадобилися. Більш актуальними стали soft skills: адаптивність, відсутність страху овертаймів без оплати».
Пані Ганна поділилася, що, на її думку, має змінитися, аби медична система стала якіснішою, а молоді фахівці не йшли з професії:
«Потрібно змінити підхід до навчання і ставлення до студентів. Зараз якість і кількість фахівців, які закінчують медуніверситет, просто вражаюче жахлива. Має бути прозора логіка карʼєрного шляху, конкретні орієнтири з вибору спеціалізацій, адекватні консультації від адміністрації та в закладах післядипломної освіти. Також молодь варто заохочувати розвиватися: підтримувати участь у конференціях, наукових публікаціях, грантових програмах. Бо оплатити конференцію та своє життя на 0.25 ставки — це щось із дарк фентезі».
Анастасія Михайловська: від сімейної лікарки до SMM-ниці
Анастасія Михайловська каже, що медицина не була повністю її вибором, радше родичі з дитинства привчили до думки, що вона буде хорошою лікаркою. Пані Анастасія закінчила інтернатуру за спеціальністю «сімейний лікар».
Ейджизм
«Є стереотип, що робота в сімейній медицині більше підходить жінкам. Це теж сексизм, але мені це проблем не спричиняло. Проблеми виникали через мій вік. Коли я почала працювати, мені було 26. Я завжди виглядала молодшою, і через це іноді виникали проблеми з довірою та фамільярним ставленням. Однак, завдяки досвіду роботи під час інтернатури, люди мене знали, і із часом таке ставлення виникало лише поодиноко», — розповідає жінка.
Лікаркою пані Анастасія пропрацювала 4 роки після закінчення інтернатури. За цей час довелося стикнутися з різними ситуаціями:
«Іноді пацієнти-чоловіки приділяли надмірну увагу. Але я досить категорично ставила цьому край, і це були одиничні випадки, які, хоч і були неприємними, не стали критичними. Від колег-чоловіків іноді я відчувала неповагу, особливо з боку лікарів вузьких спеціальностей. Це було пов’язано з моїм віком, моєю належністю до первинної ланки та тим, що я була жінкою. Рідше таке ставлення я помічала і від жінок-лікарок вузьких спеціальностей».
Попри те, що людей пані Анастасія любить, робота з ними її дуже виснажувала. Здебільшого це було пов’язано із пацієнтами:
«Я часто стикалась з агресією та ненавистю до лікарів. Я завжди розуміла, що ці емоції не стосуються особисто мене, а більше самих пацієнтів, однак часом було дуже важко це переносити. Особливо коли я вже була вагітна».
Декрет
Ще до того, як пані Анастасія запланувала вагітність, її запитували про вік і чи не збирається в декрет найближчі 3–5 років:
«Часто пацієнти не хотіли укладати декларацію, коли дізнавались, що в мене немає дітей. Боялися, що я піду в декрет, і їм доведеться шукати нового лікаря. Скажу чесно, відверті питання про свої репродуктивні плани я сприймала нормально».
З декрету в медицину пані Анастасія не повернулася. Каже, що не відчувала себе там щасливою і практично не отримувала задоволення від того, чим займалася. З’явилася цікавість до іншої професії — SMM. Замість саморозвитку, пов’язаного з медициною, почала приділяти багато часу хобі, і це стало поштовхом кардинально змінити своє життя:
«Робота в поліклініці — це важливий, цікавий і складний період. Але я зрозуміла, що бути лікаркою все життя я не хочу. Чоловік підтримав, а родичі не зрозуміли такого рішення».
Про своє рішення жінка не шкодує, але міркує, що могло б її стримати:
«Коли почалась реформа у 2018 році, я була вмотивована й менше замислювалась про те, щоби піти з медицини. Я відчувала зміни та бачила перспективи. Але після того, як Супрун змістили, реформа почала рухатися не в тому напрямку. Хоч зміни і продовжуються, часто це лише видимість та бюрократія, а не реальний розвиток медицини в країні. Думаю, менше навантаження, вища заробітна плата, більше часу на життя поза роботою — усе це могло б змінити моє рішення, і я б залишилась у медицині. Робота забирала всі сили. Без дитини ще було можливо приділяти увагу ще чомусь, але я розуміла, що з дитиною буде все складніше. Я бачу багато прикладів дивовижної роботи сімейних лікарів та лікарок, і це мене радує, але для себе я обрала інший шлях».
Олександра Плечун: неонатологиня, яка вирішила повернутися
Олександра Плечун здобула медичну освіту та спеціалізацію з неонатології. Зараз є домогосподаркою і шукає роботу в педіатрії.
«Я завжди захоплювалась лікарями, безмежно поважала людей у білих халатах. У старших класах вирішила вступати в медичний. З одного боку, мені завжди хотілось допомагати людям, а з іншого — було цікаво вивчати, як влаштоване наше тіло», — розповідає пані Олександра про вибір професії.
З гендерними упередженнями в медичній галузі вперше жінка стикнулась ще під час навчання:
«Як і більшість першокурсників, я тоді мріяла стати хірургом. Але багато викладачів (звісно, чоловіки) любили нам казати: “Баба-хірург — не баба й не хірург”, “Хірургія дуже ревнива, тому або ти хірург, або сім’янин”, “Ваше діло — дітям соплі лікувати, а серйозні речі залиште чоловікам” і так далі.
На 3 курсі ми пішли на чергування в хірургічне відділення. Я обмовилась, що влітку виходжу заміж за місцевого хлопця. Перше, що я почула: “Всі ви такі — поприїжджаєте зі своїх сіл, знайдете місцевого дурачка, щоб вискочити заміж, народити дитину й отримати нормальне розподілення”.
Потім була практика з хірургії після 4 курсу. Молоді хірурги-чоловіки були дуже приязними, брали нас на операції, розповідали й показували багато чого. А от хірурги старшого віку ставилися до нас, ніби до повій. Один любив чіплятись до студенток із непристойними запитаннями публічно. Інший лікар, завідувач, забрав мою коліжанку до себе у відділення, пропонував переодягатися в себе в кабінеті й заходив без стуку секунд через 30 після того, як вийшов, щоб застати її без одягу. Після спілкування із чоловіками-хірургами мене відвернуло від хірургії, бо було гидко перебувати в такому колективі».
Пані Олександра ділиться, що саме тоді почали з’являтись перші думки про вихід із медицини. За фахом жінка пропрацювала в пологовому будинку 2 роки під час інтернатури:
«У пологовому був чудовий колектив, гендерної дискримінації з боку колег-чоловіків або середнього чи молодшого медичного персоналу не було. Однак ми регулярно чули коментарі стосовно нашого віку, особливо від старших родичів наших маленьких пацієнтів».
Зарплата
Лікарка вирішила піти з медицини, бувши вагітною. Оформилася за держрозподілом, але попрацювати не встигла: пішла у відпустку по догляду за дитиною до 3 років. Згадує, що було шкода 8 років навчання, але відчувала, що її не поважали як фахівця, зарплата не відповідала робочому навантаженню:
«Оформлюючи декретну відпустку, я знала, що з декрету в медицину я не вийду. Рідні, звісно, не зрозуміли мене, і тільки чоловік підтримав. Після декрету я пройшла навчання на тату-майстра і працювала в салоні до початку повномасштабного вторгнення».
Пані Олександра розповідає, що планувала продовжувати займатися татуюваннями й надалі, але велика війна допомогла переглянути життєві пріоритети:
«Сімейні обставини змусили зосередитись на дитині. З часом у мене сформувалось нове коло спілкування, де майже всі мої однолітки були з дітьми, і я почала консультувати їхню малечу. Допомогла одній людині, другій, третій — і відчула той самий відгук, за яким і йшла в медицину колись. А ще зрозуміла, наскільки багато безграмотних лікарів першої ланки (пробачте, колеги) і наскільки багато батьків так і не змогли знайти “свого” педіатра. Окрім того, я емпатична людина, мені боляче бачити, скільки горя принесла війна, і хочеться хоч трохи полегшити життя людям навколо. Зайвий раз заспокоїти, підтримати, пояснити, вислухати, дати пораду тощо. Можливо, як мама нейронетипової дитини, я стала б надійною опорою для інших мам, що вперше стикнулись із лякаючим діагнозом. Щонайменше — тепер я знаю, на що звертати увагу й куди скеровувати дитину з нейровідмінностями».
Попри перерву тривалістю 7 років, пані Олександра має на меті повернутися в медицину. У листопаді 2024 року завершила перекваліфікацію з неонатолога на педіатра, і зараз шукає роботу в цій сфері:
«Мене надихнули приклади чудових лікарок, справжніх фахівчинь своєї справи: Анастасії Пристаї, Анастасії Шелевицької, Лідії Бабич, Марії Варейчук. Усіх зараз не згадаю, але їх справді багато. Сильні, розумні жінки, які роблять добру справу, допомагають людям — на них я рівняюсь, коли кажу, що хочу бути лікаркою. Усі вони працюють у приватному секторі, бо не може лікар із державної лікарні заробити достатньо грошей, щоб вкладатися у своє вдосконалення і при цьому не померти з голоду. На мою думку, лікарі будуть зацікавлені працювати в державних клініках лише тоді, коли умови праці в них стануть такими ж комфортними та гідними, як у приватних медичних закладах. І це не тільки про зарплату, але і про оснащення кабінетів, оформлення рутинної документації і банально відведений на прийом час».
Корисні посилання
Попри перелічені проблеми в системі — низьку оплату праці, вигорання, корупцію в медичних університетах, знецінення, сексизм, ейджизм — переважна більшість жінок (55,7 %) зазначила, що хотіла коли-небудь повернутися в медицину.
Команда проєкту GMKA: Жінки в медицині працює задля того, щоби потенціал жінок був помічений, права — захищені, а загальна обізнаність про можливості кар’єрного розвитку — на найвищому рівні. Ми помічаємо гендерні проблеми та разом з експертами й експертками формуємо чіткі рішення, аби їх долати.
Запрошуємо переглянути цикл вебінарів на YouTube, а також прочитати експертні статті: