Синдром Лінча та ризик захворіти на рак шлунка

Підготовлено NUS Global Asia Institute для використання GMKA.
ourcancerstories.com

Рак шлунка становить близько 1,5% усіх нових випадків раку, які щорічно діагностуються у Сполучених Штатах. За оцінками, від 1 до 3% пацієнтів із раком шлунка мають спадкову форму цього захворювання, викликану певними генетичними мутаціями. Ці мутації можуть призводити до розвитку сімейних ракових синдромів, які підвищують ризик різних типів раку, зокрема синдрому Лінча.

Синдром Лінча — це спадкове генетичне захворювання, яке підвищує ризик розвитку різних типів раку. Він добре відомий своїм зв’язком із колоректальним раком, який розвивається в товстій кишці. Наявність цього генетичного порушення підвищує ризик виникнення колоректального раку на 20–80%, зокрема і в молодому віці.

Синдром Лінча також є фактором ризику розвитку раку шлунка. У західних країнах ймовірність виникнення цього виду раку у чоловіків і жінок із синдромом Лінча сягає 13%, що значно перевищує середній показник для американців, який становить менше 1%. Водночас у Східній Азії, де рак шлунка є більш поширеним, деякі дослідження показали, що загальний ризик раку шлунка при синдромі Лінча може досягати 40%. Це частково пояснюється впливом зовнішніх чинників, таких як рівень інфікування Helicobacter pylori, що можуть підвищувати ризик розвитку раку шлунка у людей із синдромом Лінча.

Синдром Лінча зумовлений мутаціями в зародковій лінії ондного з п’яти генів: MLH1, MSH2, MSH6, PMS2 або EPCAM. Ці гени, відомі як гени корекції невідповідності (MMR, mismatch repair), кодують білки, що виконують функцію «коректорів», тобто виявляють і виправляють помилки у ДНК, які виникають під час поділу клітин.

У нормальних умовах білки MMR виправляють ці помилки, підтримуючи стабільність генетичного матеріалу. Проте, коли один із генів MMR мутує, білкові продукти втрачають здатність виконувати цю функцію. Це призводить до накопичення в уражених клітинах ділянок ДНК із невідповідностями. Виникнення пошкодженої ДНК згодом може спричинити неконтрольований ріст клітин і, зрештою, призвести до раку. Дефіцит білків MMR також сприяє мутаціям в інших важливих генах-супресорах пухлинного росту, як-от ген аденоматозного поліпозу товстої кишки (ген APC), K-ras і p53.

Синдром Лінча є аутосомно-домінантним генетичним розладом. Це означає, що для його розвитку достатньо успадкувати лише одну мутовану копію гена MMR. Якщо один із батьків має синдром Лінча, ризик успадкувати від нього мутовану копію гена MMR і, відповідно, захворювання становить 50%.

Дослідження показують, що у людей із синдромом Лінча, які мають мутації в генах MLH1 та/або MSH2, ризик розвитку раку шлунка вищий, ніж у тих, хто має мутації в інших генах системи MMR.

Дослідження показали, що серед випадків захворювання на рак шлунка у людей із синдромом Лінча переважали аденокарциноми шлунка кишкового типу. Цей тип раку шлунка пов’язаний з передраковими станами шлунка, як-от атрофічним гастритом.

Синдром Лінча зустрічається приблизно у 1 з 300–500 осіб, що робить його одним із найпоширеніших генетичних синдромів, які підвищують схильність до розвитку раку.