Колоректальний рак — один із найпоширеніших онкологічних діагнозів. Як вчасно його розпізнати і що слід знати про лікування

«Раніше я й уявити не могла, що існує така велика кількість людей з онкологічними захворюваннями. Коли сиділа в черзі в онкодиспансері, спіймала себе на думці: а скільки таких ще є — нерозпізнаних?» — говорить Елла Володимирівна з Одеси, онкопацієнтка в ремісії, якій у січні 2025 року діагностували колоректальний рак на стадії IIIB.

За даними Національного канцер-реєстру, щороку рак діагностують у понад 100 тисяч українців, і колоректальний рак є однією з найпоширеніших онкопатологій. У 2024 році кількість зареєстрованих випадків цього захворювання становила 13 239. За кожною з цих цифр — окрема історія, що заслуговує бути почутою. Водночас, попри різні діагнози та обставини, для всіх пацієнтів є спільні орієнтири: важливість ранньої діагностики, обізнаність щодо свого захворювання, відповідальне ставлення до лікування та прихильність до медицини, заснованої на свідченнях. 

З нагоди Всесвітнього дня боротьби проти раку Global Medical Knowledge Alliance (GMKA) зібрали історії українців, які зіштовхнулися з діагнозом «колоректальний рак», а також коментарі Інеси Гуйванюк — лікарки-онкохірургині Київського обласного онкологічного диспансеру, співвиконавчої директорки GMKA Ukraine.

Колоректальний рак (КРР) — це злоякісне новоутворення, що розвивається в ободовій або прямій кишці. На ранніх стадіях, коли лікування найбільш ефективне, захворювання часто не має відчутних симптомів. Саме тому важливо регулярно перевіряти стан здоров’я кишківника, навіть якщо немає скарг. В Україні скринінг КРР рекомендовано проходити чоловікам та жінкам віком від 50 років кожні 2 роки — робити тест калу на приховану кров або фекальний імунохімічний тест (ФІТ).

«Про свій діагноз я дізналася випадково. Нічого з того, що згодом читала про типові прояви колоректального раку, у мене не було. Я лежала в стаціонарі з неврологічним станом, і лікарка звернула увагу на низький рівень гемоглобіну: ми його піднімаємо, а він знову падає. Це був єдиний симптом, — говорить Елла Володимирівна. — Я по життю дуже активна людина, а тут раптом захотілося полежати, відкласти справи на потім. Я собі докоряла за те, що стала лінивою. Усвідомлення прийшло вже постфактум: це була не лінь, а слабкість».  

«Іван Андрійович — батько мого чоловіка. Він активний, навіть у віці 82 років займається викладацькою діяльністю, є професором в одному з університетів. У грудні 2024 року його стан раптово погіршився. З’явилися дивні симптоми, він не міг ходити до туалету. Людина згасала на очах, — розповідає Віта Петрівна з Києва. — У лікарні протягом тижня його стан стабілізували і виписали з рекомендацією зробити комп’ютерну томографію (КТ). Результати показали, що в сліпій кишці є утворення». 

«Симптоми колоректального раку зазвичай з’являються тоді, коли пухлина вже досягає певного розміру, починає кровоточити або впливати на прохідність кишківника. Саме тому на ранніх стадіях хвороба часто виявляється випадково — під час обстежень з іншого приводу.

Слід звертати увагу на будь-які зміни у характері випорожнень — діарею чи закрепи, появу крові у калі або на туалетному папері, здуття, відчуття неповного випорожнення. Ці симптоми можуть поєднуватися із загальною слабкістю, втомою, втратою ваги, відчуттям спазмів та болю в животі. Водночас важливо розуміти: такі ознаки можуть свідчити про інші захворювання шлунково-кишкового тракту, і в разі їх появи слід обов’язково звернутися до сімейного лікаря».

Більшість випадків колоректального раку починаються з поліпів — утворень на внутрішній оболонці товстої або прямої кишки. Поліпи зазвичай мають доброякісний характер, проте деякі з них можуть поступово перероджуватися у злоякісну пухлину. Причини такого переродження не завжди є чітко визначеними, а наявність факторів ризику не означає, що хвороба обов’язково розвинеться. Так само, як їхня відсутність не гарантує повного захисту.

«Я не могла повірити, що це може статися ось так — без жодних попереджень. Не зі мною. Не зараз. У родині був лише один онкологічний випадок — рак грудної залози у бабусі. Більше колоректального раку не було ні в кого. Уже згодом мене направили на додаткове дослідження, і результати показали, що це не спадковість — це просто мій нещасливий лотерейний білет», — згадує Елла Володимирівна. 

«Існують фактори ризику, які ми можемо контролювати, і ті, на які вплинути не можемо. До першої групи належать куріння, зловживання алкоголем, ожиріння, малорухливий спосіб життя, харчування з низьким вмістом клітковини, великою кількістю жирної їжі та червоного м’яса. До другої — вік, сімейна історія раку, деякі спадкові синдроми (сімейний аденоматозний поліпоз і синдром Лінча), хронічні запальні захворювання кишківника (хвороба Крона або виразковий коліт) та попереднє радіаційне опромінення. Наявність цих факторів не означає, що рак обов’язково розвинеться».

Рак оточений великою кількістю міфів та упереджень, які можуть знижувати готовність пацієнтів дотримуватися лікування. Важливо відкрито обговорювати свої страхи та сумніви з лікарями та не відкладати призначені обстеження й лікування: їхня своєчасність напряму впливає на ефективність терапії та шанси на одужання.

«Спільна риса багатьох пацієнтів, які вперше чують свій діагноз — думки про відмову від лікування. Бо наше суспільство налаштувало нас так, що рак — це кінець. У мене тоді теж ніби небо впало на голову. Я не знала, як це сприймати. Але поплакала і пішла вперед, бо що ще робити? Однозначно треба боротися, і діяти швидко. У мене вже була стадія IIIB — ще трішки, і це була б IV стадія», — говорить Елла Володимирівна. 

«Нам рекомендували зробити колоноскопію, але через велику непрохідність провести її не вдалося. Проте ми пройшли всі необхідні аналізи, щоб оцінити стан пацієнта, врахували висновки кардіолога та інших лікарів. Коли тобі надають грамотний професійний супровід, шлях від обстеження до початку лікування нагадує конвеєр. Ми зібрали результати всіх обстежень і вирішили, що можна робити операцію, — ділиться Віта Петрівна. — Не варто порушувати рекомендації лікаря. Не займайтеся самолікуванням, слідуйте вказівкам, зберігайте спокій. Так, онкологічний діагноз — це відчуття, ніби світ руйнується. Але хто, як не ви, зараз буде боротися?»

«Сучасні методи діагностики та лікування колоректального раку не є “страшними” чи небезпечними. 

Початкове обстеження зазвичай включає колоноскопію з біопсією, щоб підтвердити наявність злоякісного процесу та визначити тип пухлини. Лабораторні дослідження, зокрема загальний аналіз крові, допомагають оцінити стан пацієнта та моніторити перебіг хвороби. Візуалізаційні дослідження, такі як КТ або МРТ, дозволяють оцінити поширення раку та наявність віддалених метастазів. Генетичне та молекулярне тестування дедалі частіше використовують для прогнозу та підбору оптимальної терапії. Всі ці дані дозволяють визначити стадію КРР, що впливає на вибір стратегії лікування та прогноз пацієнта. 

Вибір терапії завжди індивідуальний, і враховує поширеність онкопроцесу, розташування пухлини, її тип, супутні захворювання пацієнта та його загальний стан. Лікування потребує мультидисциплінарного підходу і включає комбінацію різних методів: хірургії, системної терапії, променевої терапії — при показаннях». 

В інтернеті можна знайти багато інформації про колоректальний рак. Також люди часто звертаються за «медичними консультаціями» до штучного інтелекту (ШІ). Важливо покладатися лише на якісні джерела, а також на інформацію, отриману безпосередньо від лікаря.  

«Коли ти отримуєш діагноз, перше, що робиш, — йдеш в інтернет, запитуєш у ШІ про свій прогноз, читаєш про стадії. Це роблять усі. Але ШІ — не ідеальний порадник. Він може дати лише загальну інформацію. Від своїх лікарів я отримала чіткі інструкції щодо обстежень і плану лікування, прочитала дуже багато літератури і дописів. Досвід інших людей теж дуже цінний, і я із задоволенням ділюся ним у пацієнтській спільноті. Але завжди кажу: у вас може бути інше розташування пухлини, інша стадія, інший організм. Завжди радьтеся зі своїм лікарем», — говорить Елла Володимирівна.

«Зараз люди мають доступ до великої кількості медичної інформації та запитують поради у ШІ. Однак тільки лікар має призначати лікування і вести пацієнта, адже такі джерела не враховують індивідуальних особливостей перебігу захворювання. Пацієнт має право запитувати, шукати інформацію та обговорювати її з лікарями, але не замінювати цим професійну консультацію. Важливо читати якісні, перевірені пацієнтські ресурси, наприклад, від МОЗ України, ЦГЗ, міжнародних асоціацій, GMKA».

У багатьох випадках корисно звертатися за другою думкою до іншого фахівця. Це допомагає підтвердити діагноз, оцінити запропоноване лікування та впевнено обрати оптимальний шлях терапії. 

«Не завжди в людини є знання для того, щоб зрозуміти діагноз чи проаналізувати рекомендації. Саме тому важливо звертатися за другою думкою. Досліджуйте тему, шукайте відгуки, запитуйте про все, що вас хвилює. Лікар має бути готовий приділити вам час, відповісти на запитання, допомогти скласти план дій і підготувати до наступних кроків. Важливо чітко розуміти, що саме вам пропонують», — говорить Віта Петрівна. 

«Питання другої думки є актуальним для всіх пацієнтів, у яких підозрюється або вже встановлено онкологічний діагноз. Другу думку, а також усі обстеження й лікування, бажано отримувати в мультидисциплінарних центрах спеціалізованої допомоги, де доступні і хірургія, і системна терапія, і променева терапія, де всі фахівці працюють в одному місці та забезпечено замкнений цикл лікування. Це дає змогу пацієнтові отримати комплексну допомогу.

Звернення по другу думку є цілком нормальним у разі виникнення суперечностей або сумнівів щодо компетенції лікаря. Іноді людині важко повірити у власний діагноз або складно налагодити контакт з конкретним лікарем, і в таких ситуаціях додаткова консультація може бути корисною. Навіть найкращий лікар не завжди може підібрати слова, щоб доступно пояснити все пацієнтові.

Якщо комунікація з лікарем є некомфортною, ви не отримуєте відповідей на свої запитання або вас бентежить сама взаємодія, це також може бути сигналом для отримання другої думки. Лікар має будувати спілкування з розумінням: це повинно бути спільне прийняття рішень, відкритий діалог і можливість обговорення ситуації з родичами, якщо в цьому є потреба».

«Після операції прийшли результати гістології: “чисті” лімфовузли і зріз. Але онкологиня подивилася на них і засумнівалася: «Ні, при такому розмірі пухлини це малоймовірно». Її досвід та уважність мене врятували, адже, якщо хоча б в одному лімфовузлі є метастаз, необхідно робити хімієтерапію. Я здала післяопераційний матеріал повторно, і в лімфовузлах дійсно виявили метастази», — згадує Елла Володимирівна. 

«Не завжди доцільно проводити повторну гістологічну експертизу, однак вона може знадобитися за наявності суперечностей. Наприклад, коли одна з лабораторій не впевнена у висновку або коли в заключенні використовуються формулювання на кшталт «неможливо виключити», «найбільш підозріло». Також це актуально, якщо лікар, який вас консультує, має сумніви й рекомендує додаткове дослідження. 

Інший приклад: ви передали матеріал у дві лабораторії, і вони надали різні діагнози. У такій ситуації може знадобитися звернення до третьої лабораторії для уточнення результату.

Не всі заклади забезпечують повний спектр необхідних досліджень, тож дообстеження, зокрема імуногістохімія або молекулярно-генетичні тести, можуть вимагати звернення до інших центрів чи лабораторій».

Під час лікування онкологічного захворювання людина стикається зі страхом, невизначеністю, фізичним та емоційним виснаженням, тому підтримка з боку лікарів, близьких і пацієнтських спільнот має велике значення. Не менш важливо шукати внутрішні ресурси — те, що допоможе зберегти надію та мотивацію. У цьому процесі корисною може бути допомога онкопсихолога.

«Не завжди пацієнт може впоратися зі своїми емоціями, тому велика відповідальність за підтримку лежить на родині, близьких, медичних працівниках. Нам дуже пощастило, що ми отримали якісне лікування. Але тут багато залежить і від самого пацієнта. Людина повинна хотіти лікуватися, — говорить Віта Петрівна. — Коли людині страшно, її можна підтримати, підібрати правильні слова, запропонувати допомогу. Ми зустрілися з онкохірургинею і обговорили ситуацію: що відбувається і що будемо робити далі. Докладно з’ясували, як усе проходитиме, які можливі наслідки та критичні моменти. Ми змогли поставити всі запитання. Звісно, страх був, адже операція — це завжди ризик. Але водночас з’явився певний спокій і сили підтримувати людину. Операція пройшла без ексцесів, попри вік пацієнта. І підтримка медичного персоналу, яку ми отримали, була надзвичайно цінною». 

«Зараз у мене ремісія, я на контролі. Намагаюся допомогти тим, хто тільки прийшов у діагноз, бо розумію, як їм страшно, — ділиться Елла Володимирівна. — Важливо черпати сили в собі. Поки ти сам себе не витягнеш — ніхто цього не зробить. Хочеш поплакати — поплач. Здається, що небо впало на землю? Так і є, для тебе це і є твій особистий апокаліпсис. Хочеться пожаліти себе? Пожалій, не намагайся бути сильним. Навчись слухати себе. Просто зупинись і зрозумій: ти — найдорожче, що в тебе є. Потрібно пройти цей шлях і дійти розуміння, що лікування — необхідне».