«Я була самовпевнена і любила хірургію». Історія успіху Наталії Бабій
Хірургія, антарктична експедиція, служба в ЗСУ — Наталія Бабій має великий досвід роботи в складних обставинах. Як працювала в хірургічному відділенні з 8 класу, загартовувала характер і реагувала на гендерні стереотипи — у цій статті.
Пані Наталія є військовою хірургинею та хірургинею відділення політравми Київської міської клінічної лікарні №17. Вона виконує весь спектр хірургічних втручань при проникних та закритих пошкодженнях шиї, грудей, живота.
Вибір професії
Наталія Бабій народилася на Вінниччині. Її мати — провізорка, батько — хірург загальної практики.
«Я досить часто бувала в справжній аптеці, — згадує пані Наталія. — Це був не магазин, як зараз, а аптека з рецептурним відділом, де робили порошки, мазі; усе важилося, стерилізувалося, фасувалося… Чари! У батька на роботі я ніколи не була, але з 10 років я впевнено казала, що буду хірургом. Часом мені мріялося про геологію та археологію, але це залишилося в збиранні камінців усюди й купою їх вдома. Думаю, це вплив бабці й діда, з якими я проводила більшість канікул, а вони були природничих професій: лісник та агроном».
Пані Наталія згадує, що вперше пішла працювати в хірургічне відділення після 8 класу, коли обирала місце для літньої практики:
«Ми з однокласницею пішли в хірургічне відділення лікарні, вона — на місяць, я — на два. А звідти я пішла на швидку, теж санітаркою. За законодавством, з 14 років можна було працювати на 1/4 ставки. А ще це було вкладення в майбутнє у вигляді трудового стажу, який знадобився мені для вступу в медичний інститут на підготовче відділення після провальної вступної кампанії.
Постійне перебування в медичному середовищі визначило основний напрям. Я завжди знала, ким буду, і мені було дивно, коли хтось закінчував школу й не міг визначитися. Ніким іншим я себе ніколи не уявляла, окрім лікарки. Стосовно вибору спеціальності я не маю пояснень: мене завжди цікавила загальна хірургія, просто люблю. У дитинстві це було несвідомо, у медінституті вважала анатомію базою; тоді й зараз мені подобається все анатомічне в біології, оперативній хірургії, інших предметах.»
Інтернатура
Інтернатуру пані Наталія починала із заочного циклу у вже рідному хірургічному відділенні:
«Працювати було комфортно, бо й мене, і я там усіх знала. Це була робота в районній лікарні, де черговий по лікарні хірург робив усе і приймав по швидкій усіх; це вимагало ухвалення рішень швидко й одноосібно. Це було призвичаєння до відповідальності, до самостійності й дало можливість стати впевненою. Чи можна назвати це викликом? — Можливо. Звичайно, за спиною були старші колеги, різні, але переважно вони ставали підтримкою. Не тією, на яку постійно розраховуєш і озираєшся, а тією підтримкою, яка надає впевненості. Пощастило!»
Пані Наталія згадує історію, яка сталася з нею в перші тижні інтернатури:
«Були планові та екстрені операції. Вдень оперуємо, пацієнт помирає, зранку наступного дня йдемо на розтин. І так протягом тижня. Під кінець я вже не могла впевнено сказати, що я хочу цю хірургію. Я була в розпачі, і це помітив завідувач. Він сказав: “Якщо ти будеш помирати з кожним пацієнтом, тебе надовго не вистачить!” Про емпатію тоді ще ніхто не говорив. Слова керівника мене мобілізували. І стало легше, бо такого рівня емоційність робить людину неефективною».
Під час інтернатури в колективі пані Наталії було три хірургині (це 1999 р.) у хірургічному відділенні районної лікарні на 60 ліжок.
«Я не можу сказати, що цих лікарок хтось обмежував із колег, ні. Скоріше соціальні умови, суспільні стереотипи загалом схиляли пацієнтів до вибору хірурга, а не хірургині. Це не дуже стимулювало до саморозвитку. Але я була сповнена сил, самовпевнена, з вірою в справедливість (що заважало, насправді) і захоплена хірургією».
Хірургиня згадує, що чула стереотипні вислови про хірургію: «це не жіноче», «жінкам тяжко», «навіщо тобі нічні зміни» тощо. Проте, як зазначає, її це не зачіпало: «Нас на той час прийшло багато молодих лікарів одночасно, ми були дуже згуртовані. І це, мабуть, відволікало та захищало від колег з архаїчними поглядами».
Пані Наталія згадує, що траплялися неприємні й виснажливі ситуації через несприйняття її як жінки в хірургії: «На превеликий жаль, на той час я не мала знань, досвіду, прикладу того, як би можна було з тим боротися. Моє спокійне попереднє життя не дало мені настороженості. Тому, коли те все скінчилося, я стала як людина, яка пережила віспу — невразлива, смілива й готова відстоювати свої кордони й підтримувати інших жінок».
Кар’єра
«Коли я прийшла на роботу у відділення політравми, — говорить Наталія Бабій, — завідувач, маючи попередній негативний досвід співпраці з хірургинею, досить неприязно сприйняв мій прихід. Проте це ніяк не відобразилося на самій роботі, і надалі його сприйняття жінок-хірургинь змінилося. Тому іноді жінки теж можуть сіяти негативізм до себе, який гарно проростає в тестостероновому середовищі. Лише знання, професіоналізм, принципи усталюють нас, жінок-хірургинь, і розширюють засади для наступних поколінь».
Лікарка говорить, що більш гостро відчула розмежування за статтю, працюючи в Києві. Була нездорова конкуренція, приниження інтернів без прив’язки до статі. Згадує, що мало не щодня доводилося відповідати на запитання: «А ви лікар? Хірург?!».
«Спочатку, думаю, усім молодим лікарям і лікаркам доводиться говорити пацієнтам із деяким “тиском”, що “Так, я ваш лікар” або “Так, я хірург/-иня і буду вас оперувати”. Думаю, то загальносвітова проблема, ми в тому не одні. Проблема, як на мене, у рівні освіченості людей (інакше б таких питань до молодих фахівців не виникало) і рівня довіри медикам (а це вже наша дефектура)», — вважає пані Наталія.
У хірургині склалися добрі стосунки з молодшим медичним персоналом:
«Ми не можемо повпливати на те, що молодший медперсонал деколи дозволяє собі видавати пацієнтам характеристики лікарів чи самого лікування. Люди, і на щастя і на жаль, різні. Мої перші дні в ролі лікарки проходили поруч із медичними сестрами, які розумілися на деонтології і тим самим сформували й у мене відповідне ставлення. Завідувач відділення ніколи не дозволяв собі занизити роль будь-кого з персоналу чи медсестер. А, зрозуміло, то все були жінки».
Пані Наталія підкреслює, що з відвертою дискримінацією жінок у хірургії вона стикалася тільки на досвіді колег:
«В лікарні було дитяче торакальне хірургічне відділення, де працювали дві хірургині. Вони самостійно не оперували бо: декілька професорів, завідувач, і було добре, коли ці хірургині потрапляли на асистенцію. Що могли робити: писати історію, якщо довірять — пропунктувати. Ще одна молода колега, яка врешті стала нейрохірургинею, слухала і про колір волосся, і про стать, і про фізичну неповноцінність, але вона самостійно гідно з тим справлялася».
Про власний досвід взаємодії з колегами-чоловіками Наталія Бабій каже так: «Стосунки складалися або дружні, або ніякі. Відвертої дискримінації не було, а була, скоріше за все, боротьба за пацієнта як фінансову одиницю, а тут я не боєць. Можливо, тому і стосунки з колегами складалися, бо я ніколи не була для них конкуренткою в зароблянні грошей».
Антарктична експедиція і служба в ЗСУ
Наталія Бабій прожила 13 місяців як учасниця антарктичної експедиції в ізольованому колективі на ізольованій території. Каже, цей досвід знадобився з початком повномасштабної війни:
«Коли з початком повномасштабки ми почали жити в лікарні — дорослі люди, які вже давно пережили гуртожиток! — від усіх почали звучати невдоволення одне одним. Побут усе псує. Я натомість зловила себе на думці, що мене нічого не гнітить, нічого не заважає. І відповідь була проста: життя мене до цього готувало протягом тих 13-ти місяців у Антарктиді».
З експедиції, каже пані Наталія, привезла багато прекрасних спогадів, які не передасть жодне фото, відео чи текст. «Це неймовірні емоції! Це побачене і відчуте! Я здобула в експедиції прекрасного друга. І водночас отримала чергові розчарування в людях».
Історія про шлях до служби в ЗСУ хірургиня називає банальною: «Платили малу зарплату, почали відбуватися неприємні зміни в лікарні, де я провела 20 років. Це болісна й особиста тема. Тому коли дізналася про наявну вакансію у війську, узгодила із завідувачем і пішла на співбесіду. Потім звільнилася з лікарні й підписала контракт зі ЗСУ. Тепер служу».
Поради для досягнення успіху
«Я вважаю, що моє хірургічне щастя сталося у виборі на користь ургентної хірургії. Планова, звичайно, теж була, але любов до хірургії пошкоджень стала вирішальною. А це, як виявилося, не так багатьом і цікаво було, тож конкуренція була менша. Я прийшла в новостворене відділення, воно розвивалося. Протягом 20 років була можливість мати як “план”, так і “швидку”», — ділиться Наталія Бабій.
Своїми порадами успіху в хірургії ділиться з молодими фахівчинями, інтернками та студентками:
Знайте базу.
«Я вважаю, що до того, як стати хіруринею в будь-якій вузькій галузі, необхідно попрацювати в загальній хірургії. Це ті знання, які в майбутньому дають впевненість у роботі, якщо трапляється щось незаплановане, це ті знання які є основотворчими. Я за академізм, словом».
Практикуйте.
«Треба багато робити руками, бо хірургія — прикладна наука. Тут частота повторів означає швидкість і якість. Чисто технічно я почала оперувати самостійно ще з інтернатури, але й зараз я продовжую вчитися хірургічним навичкам, доступам… Я і далі вчуся хірургії».
Реально оцінюйте свої сили.
«Я би хотіла, щоб охочі займатися хірургією були в ній щиро зацікавлені й не мали ілюзій. Це робота, яка стає життям. Це робота, на яку не можна дивитися, як на мішок із грішми. Це робота, завдяки якій із часом стає очевидним, що ти нічого більше не вмієш».
Пані Наталія вважає, що людина, яка потребує порад чи підтримки, повинна сама проявляти ініціативу, шукати ментора. Зі свого боку хірургиня завжди готова поділитися знаннями й навичками, коли є нагода й людина, якій це дійсно цікаво, незалежно якої статі:
«Лідерство важливе розумне, а не чиє воно. Якщо людина відчуває в собі потенціал, має таке бажання, має, з ким то робити, то стать не має ніякого значення».
Стаття підготовлена GMKA в межах Грантового конкурсу, що проводиться ГС «Мережа хабів громадянського суспільства України» в межах проєкту «Малі гранти для недосвідчених НУО та ініціативних груп в Україні», за підтримки проєкту «Зміцнення громадянського суспільства в країнах Східного партнерства», який спільно фінансується урядом Федеративної Республіки Німеччина та Європейським Союзом.