Жінці в кардіохірургії треба обрости бронею і вміти за себе постояти. Історія успіху Софії Богданівни Вишинської
«Кардіохірургія — це в якийсь момент тримати в руках чиєсь життя. Слабким тут не місце», — говорить Софія Вишинська, кардіохірургиня та трансплант-координаторка Львівської обласної клінічної лікарні. Який шлях здолала лікарка від «тобі навіть не варто починати» до успішної хірургині, яка щодня рятує людські серця.
Вибір і початок кар’єри в хірургії
Софія Богданівна Вишинська родом зі Львова. Вона перша медикиня у своїй сім’ї. Каже, що хірургію обирала самостійно, без жодних спонукань від чужих чи рідних людей. «Мені подобається бачити результат своєї роботи одразу», — пояснює лікарка.
У 2006 році пані Софія вступила до Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. У 2013 — розпочала інтернатуру із загальної хірургії. Згадує, що із гендерними упередженнями на свою адресу стикнулася ще на початку кар’єри в хірургії:
«Було складно, адже я дівчинка невеликої комплекції і пішла в «чоловічу» справу. Багато людей мені говорили, що я не буду хірургинею, тож навіть не варто починати. Радили одразу йти в терапевтичний профіль. Були дурні жарти на кшталт “Жінка-кардіохірург це не жінка й не хірург” або “Жінка має такий самий стосунок до хірургії, як морська свинка до моря”».
Пані Софія чула багато сексистських висловів. Однак, щоб довести чоловікам, що жінка може бути хірургинею і кардіохірургинею, вона доклала багато зусиль:
«Образи стосувалися не лише фізичної підготовки, а й були просто чистої води сексизмом. Мені відкрито казали, що жінка не може бути хірургом, що роль жінки — бути мамою і берегинею сім’ї. Що це занадто важка фізична праця, тривалі операції, які жінці важко вистояти. Або що я не буду робити нічого більшого, ніж забирати вени на автошунти. Я старалася не звертати увагу на все це. Доводилося працювати набагато більше, ніж хлопці-інтерни чи чоловіки».
Досвід ейджизму й дискримінації за статтю
Лікарка згадує, що на старті кар’єри, крім гендерної дискримінації, стикалася також з ейджизмом. Вона часто чула упередження, що молоді фахівці і фахівчині не мають достатньої кваліфікації, досвіду та знань, щоб надавати якісну медичну допомогу. Проте, як каже пані Софія, це минуло з практикою; важливо не відступати від своєї думки й аргументовано доносити її пацієнтам.
«Важливо не звертати на ейджизм чи недовіру від пацієнтів, а навпаки більше з ними спілкуватися. Деякі пацієнти, прооперувавшись у мене, потім говорили, що коли вперше мене побачили, то думали, що це взагалі за дитина й що вона буде з ними робити. Але коли я провела бесіду стосовно їхнього стану, розповіла про тактику ведення і лікування, а в кінці вони побачили позитивний результат від моїх лікувальних заходів, то вже дякували, що саме я була їхньою лікаркою. Казали, що навіть у розмові з ними відчувався мій професіоналізм і мої знання».
Упередження стосовно рівня своєї компетентності через вік лікарка чула також від молодшого медичного персоналу. Що із цим робити — радить молодим фахівчиням:
«Якщо чуєте зауваження, що прийшла “маленька дівчинка” або “недолікар”, яка говорить молодшому медперсоналу щось робити, не зважайте на це. Це відсутність виховання і достатньої кількості інтелекту в тієї людини. Той, хто поважає насамперед себе, ніколи такого не скаже комусь іншому».
За даними дослідження GMKA, кожна друга хірургиня чула приниження з боку колег або наставників. На жаль, зневажливе ставлення переживала й пані Софія:
«Багато разів я поверталася додому зі сльозами на очах і з думкою, як же мені набридли ці вперті чоловіки-кардіохірурги, які далі свого его нічого не бачать. У свій бік я чула багато несправедливого. Мене принижували при пацієнтах і казали, що я не вмію їх лікувати. В операційній говорили, що мені бракує кваліфікації, щоб виконувати деякі маніпуляції. Коли під час операції я хотіла поставити запитання, на мене навіть не дивилися, а очі опускали в рану й шепотіли “Що вона там хоче знати”. Я знаю, як це, коли твого імені не запам’ятовують, бо воно неважливе. Це боляче чути. Багато історій у минулому навіть складно згадувати й переповідати. Це буде нетактовно стосовно моїх колег. Єдине, що мені залишалося — далі робити свою роботу. Думаю, тільки наполегливою працею можна змінити їхню думку і ставлення».
Софія Богданівна згадує випадок на конгресі в Мілані, де вона отримала цінну пораду від колеги:
«Під час кава-брейку одна хірургиня сказала мені фразу, яку я добре запам’ятала: “Ніколи не дозволь собі заплакати при колегах-чоловіках”. Так, якщо настільки боляче й образливо, що хочеться розплакатися, треба робити це за зачиненими дверима. Інакше твої емоції та почуття пізніше використають проти тебе ж».
Хірургія — це випробування на стійкість і витривалість
Щоб стати хірургинею, яка оперує самостійно, пані Софії знадобилося практично 12 років.
«Це була цілодобова праця. У мене були випадки, коли на різних операціях потрібно було відстояти по 72 години, бо не було кому асистувати. Я бралася за всю роботу, яку мені довіряли, щоб доводити, що я можу бути хірургинею. Тільки завдяки такій наполегливості мене допустили до операційного столу. Зараз я оперую сама, виконую багато хірургічних втручань на серці й магістральних судинах. Також я продовжую багато асистувати іншим хірургам, щоби покращити свої вміння. Адже кожне асистування це навчання».
Лікарка каже, що в її практиці траплялися помилки та невдачі, після яких вона почувалася винною. Проте, на її думку, без невдач не буває успіхів, важливо рухатися далі:
«Якщо ти один раз впадеш на коліна й не зможеш піднятися, то чоловіки в кардіохірургії тебе просто затопчуть. І ти будеш ніким. Жінкою-кардіохірургинею в написі на табличці, а не біля операційного столу. Так, ти будеш вести пацієнтів, виконувати дрібні розпорядження: забирати дренажі й електроди, прив’язувати пацієнтів тощо. А для мене бути кардіохірургинею — це бути з пацієнтом від початку до кінця: відколи він поступив, до того як прооперувався і виписався додому».
Пані Софія каже, що кардіохірургія для неї — це розуміти, що в якийсь момент вона тримає у своїх руках життя іншої людини. І в цій галузі важливо навчитися приймати те, що іноді трапляються речі, які не під силу змінити.
«Коли помирають пацієнти, це дуже-дуже важко. Треба вміти донести до близьких тих людей, яких ти береш на операційний стіл, що не завжди все йде за планом. Потрібно мати сміливість вийти до людей і сказати: “На жаль, ваш рідний уже не з нами”. Кардіохірурги мають вміти аналізувати свої помилки, сприймати критику й ніколи не втрачати ні краплі сумніву. Мій колега-кардіохірург якось сказав: “Боятися, але робити. Якщо в тебе немає страху, що ти щось робиш не так, це вже шлях кудись не туди”».
Труднощі в хірургії виникають не лише через стать чи вік, коли фахівцю чи фахівчині кажуть, що вони чогось не можуть. Пані Софія погоджується, що це дійсно фізично важка робота.
«У хірургів і в хірургинь просто відвалюється спина. Ноги гудуть і набрякають так, що ти не можеш вдягнути туфлі після зміни й повертаєшся додому в кроксах. Нам хочеться спати практично завжди, це вже хронічна втома. Тому я б сказала, що в хірургії має важливу роль не фізична сила, а витривалість».
Як досягнути успіху в хірургії: поради Софії Вишинської
Вчіть базу
Пані Софія вважає, що успіх у кардіохірургії починається не лише зі знання інструментів та хірургічних тактик, а й безпосередньо зі знання патанатомії, патфізіології, нормальної анатомії, нормальної фізіології. Це важливо, щоб розуміти процеси, які відбуваються в серці.
«Для того, щоб розуміти, як правильно вести пацієнта, як його правильно лікувати, потрібно починати з азів. Якщо не знати гемодинаміки, анатомії серця, фізики певних процесів в організмі й безпосередньо в серці, то буде дуже складно рухатися вперед. Щоб можна було формувати себе вже як хірургиню, потрібно насамперед сформувати себе як хорошу діагностку і як хорошу терапевтку. Тому що хірург — це є поєднання багатьох спеціалізацій, і потрібно мати багато знань із різних галузей медицини, щоб надавати адекватну та якісну допомогу.»
Вчіться працювати з різними методами діагностики
Щоби покращити свій базовий рівень і стати професіоналкою в хірургії, пані Софія радить молодим фахівчиням знати кардіограми, вміти їх читати, розпізнавати, які патології вони можуть характеризувати. Щоб впевнено себе почувати, потрібно володіти методом ехокардіографії та ультразвукової діагностики. Це важливо, щоб у критичних випадках не чекати іншого фахівця, а самостійно поставити або припустити діагноз і розпочати лікування чи надання допомоги негайно.
Практикуйте стільки, скільки є можливість
«Якщо ви маєте можливість щось пов’язати, щось пошити (навіть якусь шкіру), обов’язково це робіть. Ніколи не варто лінуватися. Немає такої роботи, яку не повинні робити хірурги. Ти є професіонал чи професіоналка, і якщо виникне потреба, ти мусиш почати операцію і закінчити операцію, “шкіра-шкіра”. А не просто прийти та виконати основний етап. Асистуйте! І з різними хірургами, а не лише з одним вибраним, з яким комфортно. Кожна людина, кожен хірург і хірургиня, має якісь свої певні прийоми, яких варто повчитися», — радить пані Софія.
Пам’ятайте, що думка йде перед руками
Софія Богданівна радить наперед продумувати свої дії:
«Не варто забувати, що ми працюємо не тільки скальпелем і голкотримачем. Ми працюємо насамперед своєю головою. Тому думка — перед руками. Спершу складаємо план роботи з пацієнтом, а тоді його втілюємо. І не забувати складати план Б. Ніколи не потрібно забувати про ризики, відхилення чи ускладнення, які можуть виникнути на операційному столі. Тримайте себе в руках, майте холодний розум і знайте, як виправити ситуацію, яка виникла під час маніпуляції чи процедури».
Відвідуйте операції суміжних спеціальностей
Пані Софія радить інтернам ходити на всі операції, на які тільки вони можуть потрапити:
«Основа основ — політравма. Сходіть подивіться, як виконується трепанація черепа: це просто космічні речі! Ти бачиш, як відкривають череп, як пульсує мозок. А потім людина, що поступила в комі, приходить до свідомості. Торакальна хірургія — це будь-які види торакальних дренажів у всіх точках грудної клітини, пункції плевральних порожнин, пункції порожнини перикарда. Стосовно черевної порожнини — так само. Не забуваймо, що наш кишківник — це цікава структура, з якою нам також треба вміти працювати. Це база. Життя бентежне, усе може статися, всяке може знадобитися».
Не бійтеся тремору
«Повірте, руки тремтіли й у мене. Не звертайте уваги на людей, які кажуть, що у вас нічого не вийде тільки тому, що у вас тремор у руках. Багато іменитих хірургів мають тремор. Долайте свої страхи», — радить лікарка.
Невпевненим не місце в хірургії
«Якщо ви невпевнені — вам не місце в хірургії, — вважає пані Софія. — Тут треба обрости десятьма шарами броні, щоб могти за себе постояти. Слабким тут не місце, адже потрібен сильний характер, щоб відстояти свої права і свою позицію навіть тоді, коли вас не будуть чути. А вас не будуть чути дуже багато разів».
Реалізуйтеся не лише в хірургії
Софія Вишинська додає пораду молодим фахівчиням не як кардіохірургиня, а як жінка:
«Не забувайте про себе. Хірургинями стати ви встигнете завжди, а матерями — ні. Кар’єра — це важливо, але реалізація себе як жінки в інших галузях не менш важлива. Створюйте сім’ї, народжуйте дітей. Простіше, коли повертаєшся додому до когось, з ким можна поділитися своїми переживаннями, хто може підтримати у важкий момент, хто може дати необхідну емоційну розрядку. Самій дуже складно, це інколи деморалізує».
«Медицина має мати спадщину»
Софія Богданівна із задоволенням стає менторкою та наставницею для молодих лікарів і лікарок, які приходять до неї у відділення.
«Я вважаю, якщо людина хоче навчитися, її потрібно навчити. Усі ми не вічні, усі втомлюємося, усі стаємо старшими. Медицина — це та галузь, яка має мати спадщину. Якщо ми не виховаємо наступне покоління, то хто буде лікувати нас? Я принципово вважаю, що весь той шлях, який я пройшла в кардіохірургії не повинен бути намарно. Моїм інтернкам має бути легше і швидше, ніж мені. Це нормально, що наступне покоління не повинне проходити той самий тернистий шлях, який проходили ми. Їм має бути простіше — і для цього ми працюємо».
Стаття підготовлена GMKA в межах Грантового конкурсу, що проводиться ГС «Мережа хабів громадянського суспільства України» в межах проєкту «Малі гранти для недосвідчених НУО та ініціативних груп в Україні», за підтримки проєкту «Зміцнення громадянського суспільства в країнах Східного партнерства», який спільно фінансується урядом Федеративної Республіки Німеччина та Європейським Союзом.