Усі хвороби від стресу? Як міфи про психосоматику раку можуть зашкодити пацієнтам
Автори
Чи може стрес викликати рак? Прямого причинно-наслідкового зв’язку наука не підтверджує, хоча є дані, що хронічний стрес опосередковано впливає на здатність імунної системи виявляти та знищувати клітини, які можуть перетворитися на ракові. Також люди у стані хронічного стресу частіше мають шкідливі звички — наприклад, палять, зловживають алкоголем, переїдають, не підтримують фізичну активність. Саме ці чинники достеменно підвищують ризик онкозахворювань.
Редакція Global Medical Knowledge Alliance (GMKA) поговорила з психологом Антоном Покалюхіним про те, що таке «психосоматика раку», які міфи з нею пов’язані, як на лікування впливає стрес, і чи можна його полегшити.
Що таке стрес і коли він стає хронічними?
У широкому розумінні стрес — це реакція організму на будь-що, що з ним відбувається. Будь-які зовнішні чи внутрішні події викликають певні реакції: інколи дрібні й незначні, а інколи — бурхливі й дуже сильні. Але кожна така реакція — стрес, і ми відчуваємо його щодня. Іноді його більше, він важкий або навіть травматичний. Але стрес — це частина нашого життя, і неможливо уявити, що його не буде взагалі.
Хронічний стрес — це ситуації, коли ми тривалий час перебуваємо у стані тиску, дискомфорту чи перевантаження. Хронічним стресом може бути війна, робота в токсичному колективі, або, наприклад, декрет для мами, яка щодня сидить із гіперактивною дитиною, яка забирає багато сил та енергії.
З одного боку, нормально час від часу мати певні навантаження на психіку. Зазвичай вони то з’являються, то зникають. Але іноді ці навантаження досягають пікового рівня і залишаються на тижні, місяці, а то й роки. Тоді ми й говоримо про хронічний стрес — коли немає коливань «більше-менше», і він постійно тримається на високому рівні.
Чи коректно говорити про психосоматичну природу раку?
Є дуже багато даних про вплив стресу на здоров’я, і часом вони досить суперечливі. Але якщо говорити про стрес як фактор ризику раку, то ми дуже далекі від того, щоб назвати його визначальним. Є багато інших чинників, які мають значно більший вплив на розвиток онкологічних захворювань.
Сьогодні термін «психосоматика» дещо спотворений. Ідея, що лежить у його основі, — це зв’язок між психікою і тілом. Але з часом з’явився спрощений, примітивний підхід: віра в те, що конкретна емоція викликає конкретне захворювання. Тому з одного боку психосоматика — це про пошук складних механізмів впливу психіки на фізичне здоров’я: на рівні нейробіології, поведінки, гормональної регуляції тощо. Але паралельно існує популярна примітивна версія, де все зводиться до формули «А викликає Б». І саме це створює проблему, бо такі уявлення дуже поширені і дискредитують саму ідею психосоматичних зв’язків. Через це люди або беззастережно вірять у такі спрощення, або повністю відкидають саму концепцію.
Знайти баланс непросто. Іноді навіть лікарі допускаються помилок. Наприклад, у публічних коментарях про онкологію можна почути: «Я помічаю, що в моїх пацієнтів рак починається після сильного стресу». І тут хочеться схопитися за голову, бо якщо ти розумієшся на науці, то знаєш: «після» — не означає «внаслідок». Це найперша логічна помилка, якої слід уникати.
Які міфи про психосоматику раку найбільш поширені?
По-перше, міф про те, що стрес — це головна причина раку. Так, наш настрій дійсно впливає на те, як ми себе почуваємо і поводимося. Але ця думка часто зводиться до примітивної формули: «всі хвороби від нервів», а це неправда.
Із цим пов’язаний другий міф — що рак або інші серйозні захворювання можна вилікувати психологічними методами. Особисто знаю випадки, коли люди відмовлялися від медичного лікування — за власним бажанням або під впливом шарлатанів — і зверталися до різних «психологічних» практик. У більшості випадків це призводить до найсумніших результатів.
Третій міф — що начебто «негативні» емоції викликають рак, тому їх треба уникати, а замість них культивувати позитив. Насправді не існує негативних чи позитивних емоцій — усі вони мають свою функцію. Ми можемо називати деякі з них неприємними чи важкими: страх, гнів, злість, сум. Але це програми нашої психіки, закладені з народження. Ми боїмося, коли є загроза — щоб вижити. Ми сумуємо, коли щось втрачаємо — щоб усвідомити, що це було важливим. Емоції сигналізують про щось значуще, і позбутися їх неможливо, адже вони є відповіддю на обставини життя.
Поруч стоїть ще один поширений міф про певний «тип особистості», який майже напевно захворіє на рак. Так, люди з певними рисами можуть важче або легше переносити стресові події. Але це не означає, що якщо ти мовчазний, похмурий чи схильний до песимізму, то рак у тебе обов’язково буде. І навпаки — оптимізм не гарантує захисту.
І ще один міф — що рак пов’язаний із дитячими травмами або навіть «гріхами батьків». Звучить дивно, але досі можна почути фрази на кшталт: «Ти захворів, бо в дитинстві тебе недолюбили». Або: «У дитини пухлина з народження — значить, батьки щось зробили не так». Такі ідеї складно пояснити навіть з погляду елементарної логіки.
Чому література про те, що позитивні афірмації можуть «вилікувати рак», користується такою популярністю?
Це пов’язано з тим, як влаштована наша психіка: мозок завжди намагається знайти всьому просте пояснення. Пересічній людині складно зрозуміти, як виникають атипові клітини, а ідея про зв’язок між негативним мисленням і раком — дуже проста.
Захворіти на рак означає пережити великий стрес, який приносить у життя багато хаосу і неконтрольованості. Ти не розумієш, що залежить від тебе, а що — ні, що роблять лікарі, чи це правильно, чи ні. А книжки на кшталт Луїзи Хей пропонують просту інструкцію: «Роби так — і буде тобі добре». І навіть якщо лікар теж дає чіткі рекомендації щодо лікування, вони зазвичай набагато складніші.
Такі ідеї створюють відчуття контролю — що є критично важливим для того, щоб почуватися добре. Вони дають людині відчуття, що щось залежить від неї. Бо у лікуванні дійсно є речі, які залежать: чи ходиш ти на терапію, чи виконуєш рекомендації. Але результат — подіє воно чи ні — вже не залежить від тебе, і прийняти це буває складно.
Звісно, в книжках Луїзи Хей про позитивні афірмації є елементи користі, якщо під час реального лікування вони допомагають знайти в собі сили. Так само, як комусь допомагає Біблія: хтось молиться, хтось читає Луїзу Хей. Але якщо це призводить до відмови від лікування, віри в те, що «хімія — це яд», і «якщо думати позитивно, все буде добре» — це вже недопустимо.
Луїза Хей — не найгірший варіант. Є ще так звана «Нова германська медицина» — псевдонауковий підхід, який є квінтесенцією ідеї лікування раку психологічними методами. Він є популярним серед багатьох психологів, а це вже не пересічні люди, які не цікавляться наукою, бо це «не їхня сфера». Це фахівці, які мають розуміти, що таке доказова база, а коли її просто немає.
Лікуватися від раку — це серйозне випробування, і кожен пацієнт хоче почути добре слово. Не всі лікарі, друзі або родичі можуть правильно висловити підтримку, тому люди шукають її в інших місцях. Поки пацієнти проходять лікування і використовують такі ресурси, щоб відчути позитив, я нічого не кажу. Але це небезпечно, коли люди просто відмовляються від лікування, бо прочитали, що достатньо робити афірмації.
Чому важливо критично ставитися до інформації про психологічні причини раку?
Критичне мислення — це вміння в міру сумніватися в інформації, яка до вас доходить. Зараз усі знають, що таке ІПСО, і що будь-яку інформацію про війну потрібно перевіряти. Так само це має стосуватися здоров’я і будь-якої сфери життя.
Звісно, не треба перетворюватися на затятого скептика, який взагалі ні в що не вірить. Але треба шукати якісні джерела — це реально корисно і допомагає відсіювати величезну кількість інформаційного сміття, яке з усіх боків на нас тисне.
Сумніватися варто не лише в тому, що розповіла сусідка, але іноді й у тому, що сказав лікар — і отримати другу думку, особливо якщо це стосується раку. Бо інколи лікарі теж бувають не ідеальними або просто можуть помилитися. Почути другу, а іноді й третю думку — корисно. Але шукати 33 думки і не починати лікування — це вже крайність. Тут важливо зберігати баланс.
Критичне мислення особливо важливе, коли вам дуже подобається те, що ви чуєте. Бо ми схильні вірити в те, що нам приємне. Навіть науковці, коли проводять дослідження, знають, що у них є упередження — обирати ті дані, які підтримують їхню теорію. Ось чому людям так легко віриться, коли їм кажуть: «Думай позитивно — і все буде добре». Це накладається на наші очікування, і критичне мислення в такі моменти стає ще більш потрібним.
Але тут виникає складність: не всі люди можуть сформулювати хороший запит у Google, щоб знайти саме те, що потрібно, а не ще більше міфів. Тому мають існувати референсні джерела — ті, яким можна довіряти. В ідеальному світі таким джерелом мала би бути держава, яка надає перевірену, науково обґрунтовану інформацію. У реальному світі це складніше, тому це можуть бути авторитетні наукові центри.
Які емоційні реакції є нормальними після діагнозу «рак»?
Будь-які емоції є нормальними, і немає жодної чіткої послідовності, як вони мають проявлятися.
Почути діагноз «рак» — це неймовірний стрес, для декого навіть травматичний. Є дані, що після діагностики раку існує ризик розвитку ПТСР. Це справжня буря важких емоцій, тому ніхто не має права казати, як «правильно» переживати цей досвід.
З цим часто виникають труднощі, адже родичам або лікарям важко переживати емоції разом із пацієнтом. Ми багато говоримо про те, що шаблонні фрази на кшталт «Тримайся» або «Все буде добре» — вони не працюють. Але коли людина не знає, що робити з чужими емоціями, вона намагається їх «вимкнути»: «Не плач», «Візьми себе в руки», «Не засмучуйся, бо тільки гірше зробиш». Тобто, оточення надсилає пацієнтові сигнал: твої емоції неправильні, потрібно їх зупинити.
Але насправді — нормально плакати. Нормально сумувати. Нормально боятися, коли чуєш слово «рак» або вже проходиш лікування. Нормально мати емоції.
Я би радше дивився на те, як ці емоції впливають на функціонування людини. Якщо вони не заважають проходити обстеження, лікуватися, підтримувати соціальні зв’язки — це важкі емоції, але це нормально. Але якщо емоції настільки сильні, що людина днями не може встати з ліжка, плаче і дивиться в стелю, вдається до дисфункційної поведінки — наприклад, починає зловживати алкоголем — тоді це вже проблема. Але вона полягає не в тому, що ці емоції неправильні, а в тому, що людині бракує навичок, щоб з ними впоратися. Немає того, що психологи називають копінг-стратегією — тобто способів, якими ти долаєш труднощі.
Що означає «проживати» важкі емоції?
Часто під цим мають на увазі, що емоції потрібно якось «випускати», і якщо робити це «правильно», то вони зникнуть. Частково це пов’язано з міфом, що якщо тримати емоції в собі, вони можуть призвести до раку чи іншого захворювання. Але тут є пастка: «випускати» емоції не завжди корисно. Уявімо, що через кожну прикру дрібницю людина починає сваритися або плакати. Чи є це хорошим варіантом? Мабуть, не дуже.
До того ж, часто «випускання» емоцій стає способом їхнього уникнення. Людина відчуває сум або гнів і намагається якось цього позбутися — кричить, плаче. Це приносить тимчасове полегшення, але емоція повертається, і виникає відчуття провалу: «Я щось роблю не так, я не вмію правильно проживати емоції». Якщо до цього ще додається міф про те, що «негативні емоції погіршують лікування», у людини може з’явитися самозвинувачення: «Я не зміг позбутися важких емоцій — значить, сам винен, що рак прогресує».
Я би запропонував інший підхід — не «проживання», а прийняття емоцій. Ідея полягає в тому, що будь-які емоції — нормальні. Вони можуть бути приємними чи неприємними, але всі мають свою функцію.
Прийняття не означає, що емоції мають нам подобатися. Це означає, що ми не намагаємося їх вимкнути чи позбутися. Натомість ми даємо їм певний простір, а самі фокусуємось на тому, що справді можемо контролювати: на своїх діях, рішеннях, словах.
Прийняття — це не завжди просто. Це суперечить тому, чого нас навчали з дитинства: якщо щось погано — позбудься цього. Впав і плачеш — «Не плач». Сумуєш — «Іди в спортзал, не розкисай». На похороні чоловіка — «Тримайся заради дітей». Тобто суспільство постійно сигналізує: сумувати, боятися, злитися — це щось, чого треба позбутися.
Але замість того, щоб боротися з емоціями, ми можемо дозволити їм бути — приходити і йти. Навчитися цього буває складно, але саме тут може бути корисною робота з психологом або психотерапевтом.
Які слова підсилюють самозвинувачення у пацієнтів?
Класика від лікарів — фраза «Де ж ви були весь цей час?» З одного боку, якщо пацієнт довго не звертався по допомогу, це справді могло погіршити його стан. Але коли ця фраза звучить, вона вже не має жодного значення. Ситуацію не змінити. Натомість вона стає ще однією монеткою в скарбничку самозвинувачення.
Далі пацієнт може почути щось на кшталт: «Мабуть, ти щось не так зробив у житті», або «Може, ти на когось дуже злився» — і це ще одна монетка туди ж. Ідея, що від того, як ти жив, залежить, чи захворієш ти на рак, дуже сильно підсилює відчуття провини.
Звісно, якщо людина щодня курить по дві пачки цигарок — це збільшує ризик раку. Але з психологічної точки зору, почуття провини жодним чином не допомагає вирішити проблему. Навпаки, часто воно призводить до того, що людина ще глибше занурюється у шкідливу поведінку. Це парадокс — здається, якщо винен, то виправляй. Але на практиці все працює інакше: легше йти вниз по інерції, аніж зупинитися й повернути назад.
Як емоційний стан пацієнта впливає на ефективність лікування раку?
Наука сьогодні має більше даних про вплив хронічного стресу на перебіг і результати лікування, ніж про його роль у виникненні раку. Це складні процеси. Ми знаємо, що існують певні клітинні механізми, але не менш важливим є поведінковий аспект.
Йдеться про те, що під впливом стресу люди частіше вдаються до нездорової поведінки. Наприклад, їм важче дотримуватися графіку прийому ліків, частіше трапляється зловживання алкоголем чи куріння.
Особливо важливу роль тут відіграє не просто стрес, а саме депресія. Ми маємо достатньо даних, що депресія може суттєво знижувати ефективність лікування. І знову — ключовий фактор тут не в самій депресії, а в тому, як вона змінює поведінку людини. Людина з депресією часто не має сил або мотивації дбати про себе. Їй важко змусити себе приймати ліки, ходити на обстеження, дотримуватися графіка хімієтерапії. Тобто питання не в тому, що депресія «руйнує лікування», а в тому, що вона змінює спосіб, у який людина поводиться.
Як впоратися з важкими емоціями під час лікування раку?
Можуть допомагати певні особисті якості — наприклад, психологічна гнучкість. Це коли людина не ділить емоції на «погані» й «хороші», а розуміє, що для будь-яких емоцій є місце. І замість того, щоб із ними боротися, вона фокусується на тому, що може зробити в конкретній ситуації.
Підтримкою можуть стати також особисті цінності — уявлення про те, якою людиною ви хочете бути. Для когось це бути стійким у складних обставинах. Важливо нагадувати собі про цінності, робити кроки в їхньому напрямку — інколи великі, інколи зовсім маленькі.
Варто пам’ятати, що цінності — це не про те, що ви хочете мати, а про те, як ви хочете діяти. Наприклад, якщо ваша цінність — це здоров’я, то чи означає це, що в момент отримання діагнозу «рак» ви її втратили? Це парадоксально, бо цінності за визначенням не можна втратити. Якщо ж цінність — турбота про близьких, її можна втілювати і в здоровому стані, і в період хвороби. Просто ця турбота буде проявлятися по-різному, інколи — створити велике свято для близьких, а інколи — написати приємну смс.
Надзвичайно помічною є соціальна підтримка. Родичі, друзі, іноді навіть сусіди стають важливим ресурсом. Оскільки ми залишаємося соціальними істотами, будь-яка якісна, нетоксична підтримка дуже допомагає. Переважно корисним явищем є пацієнтські спільноти і групи «рівний рівному», які виступають за наукові дані та обґрунтовану інформацію про здоров’я.
Здорові навички подолання стресу також є важливими. Це включає турботу про базові потреби організму: сон, харчування, фізичну активність. Від того, що ці речі здаються дрібницями, вони не перестають бути важливими.
І ще одна корисна якість — самоспівчуття. Воно складається з двох частин: по-перше, визнати, що вам справді важко. А по-друге — поставитися до себе з турботою і підтримкою, як до близької людини в складній ситуації.
Яку роль відіграє онкопсихолог у лікуванні пацієнта?
Передусім онкопсихолог — це той, хто може надати якісну, науково обґрунтовану інформацію простою та зрозумілою мовою. Інколи лікарі цього не роблять, бо схильні говорити професійними термінами. Але коли людина перебуває у стресі, її здатність сприймати й розуміти інформацію суттєво знижується.
Також онкопсихолог може навчити ефективним способам подолання стресу, допомогти краще адаптуватися до життя з хворобою.
Іноді пацієнти звертаються до психолога з проблемами, які не пов’язані безпосередньо з діагнозом. Це можуть бути тривожні розлади, депресія, посттравматичний стресовий розлад — або ж складні життєві обставини, труднощі у стосунках із собою чи з близькими. Завдання онкопсихолога — підтримати людину й у цьому.
У клінічній практиці ще одна важлива роль психолога — бути містком між лікарем і пацієнтом. Часто доводиться бути медіатором, який допомагає налагодити комунікацію, доносити інформацію або пояснювати, чому відбувається те чи інше.
Які «червоні прапорці» можуть свідчити про некомпетентність психолога та потенційну шкоду від його порад?
- По-перше, це відсутність базової психологічної чи медичної освіти. Це дуже критично, адже сьогодні можна пройти тримісячні курси й отримати сертифікат, на якому буде написано «психолог» або навіть «психотерапевт». Абсолютно нормально попросити психолога показати диплом: будь-який адекватний фахівець із задоволенням розповість вам про свою базову освіту та додаткові курси.
- По-друге — схиляння пацієнта до відмови від лікування, пропагування ідей, що рак лікується психологічними методами, а не медичними.
- По-третє — навішування відповідальності за захворювання або важкі емоції пацієнта.
А «зелені прапорці», які вказують на компетентність онкопсихолога — це його участь у мультидисциплінарній команді, яка веде пацієнта, або контакт із клінічним онкологом, з яким він міг би обговорювати нюанси лікування.
Не обов’язково, але добре, якщо психолог є членом авторитетної професійної спільноти: Національної психологічної асоціації, Української асоціації когнітивно-поведінкової терапії, організацій, афілійованих з європейськими асоціаціями.
Які методи психотерапії найкраще підходять для роботи з онкопацієнтами?
Існує перелік методів психотерапії, які мають доказову базу, — саме на нього можна орієнтуватися.
Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) часто є першим вибором при багатьох психологічних труднощах. Якщо подивитися гайдлайни щодо психологічного супроводу онкологічних пацієнтів, КПТ там займає провідні позиції. Це не означає, що вона найефективніша, але саме цей метод найкраще досліджений.
Однак виклики, з якими стикаються пацієнти, можуть суттєво відрізнятись. Вони можуть мати клінічний характер — наприклад, супутній тривожний розлад або депресія. Ми точно знаємо, що при депресії добре себе зарекомендували КПТ, інтерперсональна терапія, а також короткотривала аналітична терапія — їх найчастіше згадують у рекомендаціях. Але іноді пацієнт стикається не з клінічним розладом, а зі складними життєвими обставинами чи екзистенційними питаннями. У таких випадках вже не існує чітких протоколів — підхід може бути більш гнучким.
Як родичі і друзі можуть підтримати людину з раком?
Слід намагатися уникати шаблонних фраз і порад на кшталт: «Тримайся», «Не бери в голову», «Все буде добре» тощо. Базова турбота й підтримка значно важливіші за будь-які «правильні» слова. Просто бути поруч інколи важить набагато більше, ніж намагатися щось сказати, адже не існує жодних слів, які допоможуть пацієнту позбутися важких емоцій.
Я би радив родичам використовувати так звані «Я-повідомлення»: замість порад висловлювати свої власні почуття щодо ситуації. Наприклад: «Я дуже переживаю за тебе», «Мені шкода». Навіть проста фраза «Я не знаю, що сказати» показує щирість, розгубленість, співпереживання — і це набагато важливіше, ніж намагання «полагодити» пацієнта. Бо пацієнт — не поламаний.
Якщо це період активного лікування, особливо важливою стає практична допомога: привезти з хімієтерапії, прибрати вдома, сходити за покупками, посидіти з дитиною, погуляти з собакою, разом подивитися фільм чи просто провести час. Це прості речі, але вони справді мають значення.
При цьому дуже важливо не впадати в рятування або самопожертву. Гіперопіка, на жаль, трапляється доволі часто, і вона може зашкодити. Лікування не має означати, що все життя зводиться лише до нього. Пацієнти мають право бути сумними, плакати, хотіти побути наодинці, інколи їсти «некорисну» їжу — і це нормально.
Родичі також можуть стати провідниками критичного мислення: підкинути хороші книги (наприклад, Роберта Ліхі чи Расса Гарріса), знайти якісну, науково обґрунтовану інформацію, відфільтрувати сумнівний контент. Іноді саме в близьких більше сил, часу та ресурсу, щоб це зробити.
Також можна допомагати підтримувати турботу про базові потреби: зарядка, прогулянки, збалансоване харчування.
Чи може приховування інформації про діагноз вберегти пацієнта від стресу?
Приховування інформації нерідко трапляється з ініціативи родичів, які вважають, що чим менше пацієнт знає, тим спокійніше себе почуває. Часто вони також вірять, що стрес може погіршити перебіг хвороби чи ефективність лікування.
Інколи таку ситуацію провокують самі лікарі, коли кажуть пацієнту: «Підіть посидьте, я поговорю з вашими родичами». Однак це протизаконно в Україні — приховувати діагноз. В результаті виникає певна «змова мовчання», хоча більшість людей хочуть знати правду про свій стан.
Але пацієнт може сам цього захотіти. Люди по-різному справляються зі стресом, і такий вибір теж має право на існування. Ключове питання — чи дійсно лікар і родичі знають, чого хоче пацієнт, чи це рішення ухвалюється без нього.
На тренінгах з медичної комунікації я завжди наголошую: важливо досліджувати це питання. Дізнатися, як саме пацієнт хоче отримувати інформацію — у якому обсязі, в якій формі, безпосередньо чи через родичів. Якщо всі сторони домовились про це відкрито — це прийнятно. Але якщо рішення ухвалюється без згоди пацієнта, то це протизаконно, неетично і некорисно.
Що робити родичам, якщо пацієнт звернувся до альтернативного лікування або відмовляється лікуватися?
На жаль, не існує легкого способу переконати людину. Якщо вона обирає альтернативні методи, це зазвичай пов’язано з її внутрішніми переконаннями. Тому перший крок — не вмовляти, а спробувати дослідити, чому саме було зроблено такий вибір. Часто за цим стоять міфи про рак, наприклад: «Хімієтерапія вб’є мене швидше, ніж якщо я взагалі не лікуватимусь».
Якщо з’ясується, що в основі вибору лежать нереалістичні переконання, варто спробувати їх обережно розвіяти — м’яко і ненав’язливо пропонувати інформацію для читання чи перегляду.
Не раджу вдаватися до тиску, шантажу чи залякування. Іноді це спрацьовує, але в більшості випадків люди дуже погано реагують на тиск. Навіть якщо вони усвідомлюють, що десь помиляються, для них принципово відстояти свою позицію — бо вона стає важливішою за істину.
Постійно повертайтеся до цієї теми у форматі: «Давай ще раз про це поговоримо. Я не можу це просто відпустити». Водночас важливо пам’ятати, що ми не можемо керувати іншими людьми — навіть якщо це наші близькі. Іноді все, що нам лишається — це прийняти їхній вибір і бути на їхньому боці, навіть якщо нам цей вибір не подобається і ми вважаємо його абсурдним.
Буває, що люди абсолютно свідомо вирішують не лікуватися. Ми можемо спробувати поговорити один, два, десять разів, але настає момент, коли варто сказати: «Добре, це твій вибір». Тут дуже важливо, наскільки цей вибір усвідомлений. Якщо людина обізнана, користується якісними джерелами інформації — тим швидше ми можемо прийняти її рішення. Якщо ж у виборі багато міфів і необґрунтованих страхів — тоді довше доведеться намагатися, повертатися до розмови, пробувати ще й ще.
Я би сказав, що важливо пам’ятати про стосунки. Якщо ми почнемо сваритися — це порушить стосунки, і нам буде складно знайти спільну мову. Натомість, якщо доносити інформацію наполегливо, але м’яко й турботливо — це, навпаки, підсилює зв’язок. Це може бути повільно, але так більше шансів, що людина дослухається й спробує. Але гарантій немає. І бувають ситуації, коли ні лікар, ні родичі, ні психолог уже нічого не можуть зробити.
Які існують здорові способи контролю стресу?
Вони завжди починаються з турботи про базові потреби: сон, їжа, вода. У всіх рекомендаціях щодо лікування завжди присутня фізична активність, і є багато досліджень, які підтверджують, наскільки вона важлива.
Я би радив розвивати усвідомленість щодо своїх думок, емоцій і їхнього впливу на поведінку. Робити свої дії не автоматичними — коли емоція нахлинула, і я одразу дію під її впливом — а намагатися зрозуміти, чому мені хочеться вчинити так чи інакше. Можна звернутися до психолога, отримати кілька консультацій — він навчить базових навичок. Можна практикувати медитацію, читати книжки, присвячені усвідомленості.
Не варто фокусуватися лише на лікуванні — бажано мати й інші сфери життя: якщо є можливість, працювати, мати хобі.
Важливо підтримувати соціальні зв’язки, а тим, хто їх має — не ізолюватися. Дуже часто стрес штовхає нас до ізоляції, обмеження спілкування. Я би радив не йти цим шляхом, а зберігати посильний рівень соціальної активності.
Не слід боятися психологів, психотерапевтів і психіатрів. Якщо ви сумніваєтеся, чи потрібно звертатися — просто сходіть і спитайте. Одна консультація ні до чого вас не зобов’язує.
Також важливо не забувати про реалістичний погляд на життя і на свої цілі. Іноді вилікуватися від раку неможливо — і це може створювати додатковий стрес. Людина лікується роками, проходить паліативну терапію, і на цьому фоні накопичується величезна напруга. Часто людині важко поставити собі більш реалістичну мету — наприклад, жити з тим рівнем лікування, який маєш зараз, і фокусуватися на інших важливих речах. Для багатьох це усвідомлення стає полегшенням — вони перестають витрачати сили, час і енергію на те, чим не можуть керувати.
Потрібно вчитися розрізняти, на що ми можемо впливати у своєму житті, а на що — ні. Приймати той факт, що деякі речі ми не в змозі змінити, і скеровувати зусилля туди, де від нас справді щось залежить. Припинити боротися з тим, чого не можемо побороти — наприклад, з емоціями. І прийняти біль від цього, бо так, це сумно. Страждання — частина нашого життя, цей факт треба визнати. Але важливо фокусуватися на тому, чим ми можемо керувати: нашою поведінкою, словами, діями.