Реінтеграція та адаптація людей з ампутацією

Важливу роль у реінтеграції та реабілітації людей з ампутацією відіграють їхня мотивація, рішучість, креативність і здатність адаптуватися. Саме ці чинники, у поєднанні з доступом до якісних протезів та належним навчанням користування ними, є ключовими для досягнення найкращих результатів відновлення.

Від моменту ампутації до повернення до повсякденного життя люди часто стикаються з низкою сумнівів, страхів і психологічних бар’єрів. Виникають труднощі у взаємодії з медичним персоналом, фізичними терапевтами, протезистами, а також у стосунках із родиною та друзями. Особливе занепокоєння викликає питання професійної реалізації — зокрема, прийняття в трудовому колективі та ставлення роботодавців і колег до ампутації.

Іноді непорозуміння виникають через те, що люди навколо — у лікарні, вдома чи на роботі — не знають, як правильно реагувати на ампутацію. Вони вагаються, чи варто висловлювати співчуття, побоюючись, що це може сприйматися як нав’язливість, викликати відсторонення. З іншого боку, вони бояться відреагувати надто «легковажно», що може спричинити звинувачення у браку чутливості чи навіть байдужості.

Слід пам’ятати, що надмірне співчуття або занадто активна готовність родини, друзів чи колег постійно надавати фізичну допомогу, так само як і повне уникання теми ампутації, можуть сформувати в людини відчуття, що вона більше не здатна жити повноцінним і активним життям. Особи з ампутацією мають навчитися розпізнавати подібне ставлення та розуміти, що воно ґрунтується на хибних уявленнях і недостатньому розумінні їхнього стану.

Важливо навчитися самостійно оцінювати власні можливості й потенціал, а також будувати реалістичні й водночас амбітні плани на майбутнє. Лише тоді людина з ампутацією досягає такого рівня внутрішньої стійкості, за якого зовнішня думка більше не визначає її світогляд і самооцінку.

Прийнявши як фізичні, так і психологічні аспекти ампутації, людина значно зменшує негативний вплив з боку оточення. Це дозволяє їй об’єктивно оцінювати власні можливості та цілеспрямовано працювати над поверненням до активного життя.

Широка громадськість не завжди достатньо знає про виклики, з якими зіштовхуються люди з ампутацією. Тому, щоб побудувати повноцінне соціальне життя, таким людям часто доводиться самостійно ініціювати діалог — ділитися досвідом, відкрито говорити про свої потреби.

Нерідко осіб з ампутацією сприймають як своєрідну «загадку» — людям складно уявити, як можна адаптуватися до життя після втрати однієї чи кількох кінцівок. В таких випадках корисно вільно і відверто говорити про свою ампутацію. Хоча ампутація дійсно може обмежувати мобільність і деякі фізичні функції, слід акцентувати, що вона не позбавляє можливості насолоджуватися соціальним життям та цікавими активностями. 

Щоб отримати задоволення від активного відпочинку та занять спортом, людям з ампутацією може знадобитися спеціальне обладнання, наприклад, спортивні протези. Також важливим фактором є рівень ампутації. 

Людина з односторонньою ампутацією нижче коліна або нижче ліктя, як правило, може досягти задовільних результатів у більшості видів спорту та активностей. Винятком можуть бути командні види спорту, що вимагають значних фізичних навантажень (але і це залежить від індивідуальних особливостей). 

Ампутація вище коліна може накладати більше обмежень на фізичну активність, проте використання адаптивного обладнання та фаховий інструктаж дозволяють займатися багатьма видами спорту.

Людина з кількома ампутаціями потребуватиме більшої кількості пристосувань, але за умови належного тренування та доступу до обладнання, вона також зможе підтримувати активність. 

Протез (штучна кінцівка) часто відіграє ключову роль у процесі адаптації та повернення до активного життя. Важливо підтримувати мотивацію та залишатися залученим протягом усього процесу протезування.

Першим фахівцем, з яким людина контактує на цьому шляху, зазвичай є лікар-ортопед або фізичний терапевт. Слід обговорювати усі свої очікування та занепокоєння щодо функціональності та зручності майбутнього протеза.

У деяких випадках значний вплив мають фінансові обставини. Однак навіть якщо протез є дороговартісним, він часто виправдовує витрати в довгостроковій перспективі. У разі потреби у зовнішньому фінансуванні слід розглянути усі доступні варіанти. Важливу роль може відігравати медичний соціальний працівник.

Під час перебування в лікарні люди з ампутацією можуть скористатися послугами фізичного терапевта чи ерготерапевта. Це важливий аспект протезної реабілітації, особливо коли потрібно «перевчити» певні групи м’язів.

Не менш важливою є загальна фізична підготовка, оскільки на використання протеза витрачається більше енергії. Це може призводити до додаткового навантаження на другу (здорову) кінцівку, а також на хребет — особливо на поперековий відділ (у разі протезування ноги) або шийний відділ (у разі протезування руки). 

Загалом, найбільшу відповідальність за належний підбір протеза несе протезист. Тісна та гармонійна взаємодія між протезистом і людиною з ампутацією є надзвичайно важливою. Її можна покращити, якщо пацієнт усвідомлює значущість ролі протезиста та водночас проявляє наполегливість і відкритість у спілкуванні. Такий підхід сприятиме виготовленню комфортного і функціонального протеза.

Ампутація кінцівки або кінцівок — це анатомічна втрата значної частини тіла, що спричиняє порушення функцій, лише частково відновлюваних за допомогою протезування, навіть за найкращих умов. Залежно від індивідуальних особливостей, ампутація може призводити до цілої низки додаткових труднощів, серед яких — порушення сприйняття власного тіла, так званого "образу тіла". Часто виникають і психологічні проблеми, пов’язані з тим, як ампутацію сприймають родина, друзі, роботодавці та суспільство загалом.

Прийняти наявність штучної кінцівки — це виклик, що вимагає великої внутрішньої сили. Проте, досягнувши такого прийняття, людина часто знаходить у собі нову стійкість, яка супроводжує її все подальше життя. Ампутація може стати точкою зростання, відкриваючи риси особистості, які могли б ніколи не проявитися за інших обставин. З філософської точки зору, людина має сформувати особливе ставлення до свого протеза — не як до зовнішнього предмета, а як до частини себе.

Удосконалення методів ампутації з часів Першої світової війни зробило її дієвим способом порятунку життя, а також призвело до появи численної спільноти людей з ампутаціями. Багато хто з них користувався доволі примітивними протезами. Повернувшись до цивільного життя, здебільшого до некваліфікованої праці, ці люди були змушені розраховувати на свої протези як на необхідний інструмент для заробітку.

Головний урок, якого вони швидко навчилися, — це розвиток почуття гордості та відповідальності за свої штучні кінцівки. Їхній «секрет» полягав у тому, щоб навчитися сприймати протез як частину власного тіла — навчитися «любити» його, прийняти та інтегрувати у своє життя.

Опитування, проведене серед 19 ветеранських організацій, показало: у людей, які носять протези понад 25 років, зростає ризик розвитку певних захворювань і патологічних станів, пов’язаних із наслідками ампутації.

До найпоширеніших із них належать: передчасні дегенеративні зміни у хребті та збереженій кінцівці (особливо артрозу), порушення кровообігу, а також шлунково-кишкові розлади, які виникають через тривалий прийом знеболювальних препаратів.

Медичний анамнез людей, які протягом багатьох років живуть з ампутованими кінцівками, чітко демонструє, що ампутація нерідко призводить до появи нових, вторинних медичних проблем, які не були безпосереднім результатом травми, але зумовлені самою втратою кінцівки.

Хоча розвитку таких ускладнень іноді неможливо уникнути повністю, їхній перебіг можна значно уповільнити або полегшити, якщо особа з ампутацією та її лікарі вживатимуть заходів для належної реабілітації. Зокрема, дуже важливо підібрати протез, який точно відповідає анатомічним та функціональним потребам пацієнта — з урахуванням його фізичних характеристик, способу життя та професійної діяльності.

Очевидно, що регулярне виконання комплексу вправ, спрямованих на підтримку сили та гнучкості збережених кінцівок, а також м’язів, сухожиль і зв’язок, які залучені до руху, може суттєво знизити функціональні обмеження, спричинені ампутацією.