GMKA
Підтримати

Десмоїдні пухлини: діагностика та лікування

Онкологія
Читати англійською

Вступ

Десмоїдні пухлини (ДП) локально є агресивними, але не метастазуючими, глибоко розташованими, моноклональними фібробластичними новоутвореннями з щорічною захворюваністю від 5 до 6 випадків на мільйон [1]. Визнання їх непередбачуваної біологічної поведінки, яка може призвести до спонтанної регресії або безсимптомної стабільності, призвело до значних змін у стратегіях ведення, від лікування з моменту виявлення до первинного активного спостереження [2,3]. Показання до проведення лікувальних заходів засновані на прогресуванні росту пухлини або симптомів.

Клінічні особливості та діагностика

ДП найчастіше виникають у кінцівках і ділянках сідниць (30%), живота (30% [черевна стінка 20%, черевна порожнина 10%]), грудної клітки 30%, голови та шиї (10%) [4]. Середній вік на момент постановки діагнозу становить приблизно 40 років, а співвідношення між жінками та чоловіками становить 2:1, за винятком ДП черевної стінки, де середній вік виявлення патології є молодшим (~34 роки), а співвідношення статей становить 35:1 [5].
Приблизно 10% пацієнтів повідомляють про травмування або хірургічне втручання в ділянці ДП в анамнезі [4]. Нещодавня або поточна вагітність на момент виявлення ДП була зареєстрована у 15% жінок [1]. Травма, хірургічне втручання та вагітність змінюють рівні деяких факторів росту, що може призвести до розвитку та/або прогресування ДП. ДП також може вражати 10-25% пацієнтів із сімейним аденоматозним поліпозом (САП) [6]. Пацієнти з САП зазвичай мають мезентеріальні або заочеревинні новоутворення, які можуть стати небезпечними для життя та спричинити смерть.
ДП проникають у м’язи, глибокі тканини та ростуть вздовж м’язів [1], утворюючи пухлину, яка може стискати або вражати нерви, що спричиняє біль. Мезентеріальні або заочеревинні ДП можуть проявлятися неспецифічними симптомами з боку шлунково-кишкового тракту або механічними ускладненнями (найчастіше кишковою непрохідністю, інвагінацією, фістуляцією та/або перфорацією та ішемією брижі) [7]. На магнітно-резонансній томографії (МРТ) зазвичай візуалізується погано окреслене гіперінтенсивне утворення Т2 [8].
Відповідно до рекомендацій Європейського товариства медичної онкології (ESMO), пункційна біопсія за допомогою коаксіальної техніки та голки відповідного діаметру (16 калібру) є стандартом діагностики [3]. За можливості, рекомендується черезшкірний доступ (при периферичному розташуванні або об’ємній ДП). Якщо проведення черезшкірної біопсії є неможливим, слід обговорити з міждисциплінарною командою лікарів, які беруть участь у лікуванні пухлини, лапароскопічну біопсію, з урахуванням візуалізаційних досліджень та клінічного контексту конкретного пацієнта.
Недоліком хірургічної біопсії є потенційна активація росту пухлини та місцевого прогресування, тому слід уникати її проведення [3,7]. Необхідно зібрати декілька зразків для молекулярного дослідження. Рекомендується молекулярне геномне тестування на гени бета-катеніну (CTNNB1) і АРС, якщо діагностичні морфологічні ознаки є нетиповими та/або коли імунофлуорисцентне фарбування бета-катенінів є сумнівним [1]. Мутації в цих двох генах є взаємовиключними при ДП. Якщо описана соматична мутація CTNNB1, САП виключається. Навпаки, пухлини дикого типу CTNNB1 і пухлини з мутацією АРС вимагають поглибленого обстеження, включаючи колоноскопію, якщо діагноз САП не був раніше встановлений.
Робоча група Desmoid Tumor Working Group (DTWG) [2] рекомендує молекулярне тестування для підтвердження діагнозу та проведення клінічного обстеження. Діагноз повинен бути підтверджений експертом-патологоанатомом, оскільки ризик неправильної діагностики є високим. У національній базі даних 28% пацієнтів отримали хибні діагнози після огляду їх зразків експертом-патологом [9]. Наявність прогресуючої ДП без молекулярного тестування, яке підтверджує діагноз, повинна підвищити ймовірність наявності у пацієнта іншого злоякісного мезенхімального утворення або хибного діагнозу ДП.

Обґрунтування активного спостереження

До останнього десятиліття хірургічне лікування було стандартом лікування у всіх можливих випадках. Активне спостереження було вперше запропоновано для неоперабельних або рецидивуючих пухлин, коли врятувати кінцівку було неможливо [10]; стабілізація або спонтанна регресія ДП спостерігалася більш ніж у половині випадків. Потім ця стратегія була запропонована пацієнтам з первинно-резектабельними пухлинами, спочатку повідомленими в одній установі [11], а пізніше в більшій багатоцентровій серії спостереження за ДП у різних анатомічних локалізаціях і з більш тривалим періодом спостереженням за пацієнтом [5,12,13,14].
У цих серіях спостережень, більш ніж у половини пацієнтів спостерігалася стабілізація або спонтанна регресія ДП. У рандомізованому подвійно сліпому дослідженні, у якому порівнювали сорафеніб і плацебо при прогресуючих ДП, дві третини пацієнтів у групі плацебо мали стабілізацію або регресію пухлини. З них 20% були значущими відповідно до Критеріїв оцінки відповіді при солідних пухлинах (RECIST) 1.1. [15]. Крім того, ретроспективні дослідження інтраабдомінальних десмоїдів показали, що ризик несприятливого наслідку (прогресування захворювання або рецидиву) є однаковим незалежно від того, проходив пацієнт оперативне втручання чи активне спостереження [16]. Ця непередбачувана біологічна поведінка ДП та дуже високий рівень рецидивів після резекції спонукали міжнародних експертів переглянути загальний стандарт лікування ДП.
На даний момент у рекомендаціях ESMO [3] і DTWG [2] рекомендують активне спостереження, коли розмір ДП не становить загрози для життя пацієнта, а в інших випадках пропонують медикаментозне лікування як стратегію першої лінії для окремих пацієнтів, які справді потребують агресивного місцевого лікування, щоб уникнути зайвого лікування значної частини пацієнтів із ДП.
Пацієнтам слід рекомендувати уникати непотрібних хірургічних втручань, таких як косметична хірургія, оскільки ДП може виникнути на місці рубців та і може з’явитися в іншому місці [7].

Моніторинг спостереження

Слід ретельно проводити моніторинг за допомогою комп’ютерної томографії (КТ) або МРТ-візуалізації після встановлення діагнозу відповідно до локалізації пухлини, щоб не пропустити значного прогресування. Перше оглядове обстеження зазвичай проводиться через один-два місяці після первинної візуалізації [2,3].
Коли вперше спостерігається стабілізація або регрес захворювання, візуалізацію можна проводити через три-чотири місяці, а потім кожні шість місяців протягом двох-трьох років. У пацієнтів із прогресуванням ДП рекомендується підтвердити поточне прогресування за допомогою кількох сканувань, перш ніж прийняти рішення про втручання, оскільки пухлина може прогресувати далі після встановлення діагнозу, а потім припинити ріст.
У випадках триваючого або значного росту пухлини, рішення про лікування приймається на основі розташування пухлини та початкового розміру. Дійсно, ДП в деяких локалізаціях (голова та шия, інтраабдомінальна ділянка) можуть вимагати лікування раніше через наявні симптоми або загрозу для найближчих критично-важливих структур. І навпаки, значне прогресування ДП в області  черевної стінки може бути перенесений без ризику або змін у доступних методах лікування, особливо якщо початкове ураження було невеликим.

Показання до лікування

Окрім прогресування пухлини, інші показання до лікування включають розвиток симптомів або ускладнень як наслідків ДП, таких як кишкова непрохідність, перфорація кишки та/або мезентеріальна ішемія [7]. Якщо лікування ускладнень, пов’язаних із ДП, передбачає хірургічне втручання, резекцію пухлини слід проводити за можливості одночасно із лікуванням ускладнень,  без надмірної резекції кишечника. Якщо резекція ДП призведе до значного ризику кишкової недостатності, бажано лікувати ускладнення та залишити пухлину на місці, виконавши лише біопсію для отримання гістологічного підтвердження (якщо раніше не було підтверджено діагноз ДП) і прийняти рішення про системне лікування після операції.
Ця стратегія особливо підходить для пацієнтів, які раніше перенесли колопроктектомію з приводу САП, у яких резекція кишківника була б значно більш травмуючою, а збереження резервуара клубової кишки могло б бути під загрозою [7]. ДП, що спричиняють значні естетичні пошкодження, також є потенційними кандидатами на хірургічне лікування [2].
Для пацієнтів, які перебувають під активним наглядом, рішення про лікування ґрунтуються на швидкому рості пухлини або прогресуванні симптомів [2,3]. Спільне рішення слід приймати разом з пацієнтом. Якщо прийнято рішення про лікування, нещодавні протоколи рекомендують почати з медикаментозного менеджменту [2], який може зупинити прогресування та уникнути постійних наслідків. Недоліком хірургічного втручання та променевої терапії є те, що вони викликають незворотні наслідки, тому хірургічне втручання більше не рекомендується як лікування першої лінії. Винятком є ДП абдомінальної стінки, де хірургічне втручання може бути відносно обмеженим, з уникненням медикаментозного лікування, а побічні ефекти та віддалені наслідки не є значними.
Кріотерапія є інтервенційною радіологічною технікою заморожування, яку можна розглянути перед операцією або медикаментозним лікуванням ДП на суміжних локалізаціях (ДП кінцівок або черевної стінки) і розмірами пухлини [17]. Вона може бути обмеженою великим розміром пухлини та близькістю судинних і нервових структур. У нещодавньому дослідженні фази 2, в якому прийняли участь пацієнти із прогресуючими ДП, 86% пацієнтів мали непрогресуюче захворювання через 12 місяців із зменшенням болю та кращим функціональним статусом. Токсигенність 1 і 2 ступеня спостерігалася у 32,8% і 44,5% пацієнтів, 3-4 ступеня у 22%, а токсигенність 5 ступеня не спостерігалася взагалі, що робить цю стратегію відносно безпечною [18].
Після безрезультативного медикаментозного лікування або кріотерапії, наявність ДП поверхневих ділянок (особливо ДП абдомінальної стінки) – є найкращим показанням для операції у випадках постійного прогресування [2, 7]. Дійсно, навіть враховуючи кількість ускладнень і втрату функції внаслідок значної площі резекції абдомінальної стінки, яка може знадобитися (особливо у молодих жінок дітородного віку), є додатковою причиною для ретельного відбору пацієнтів – якість реконструкції, адже повна резекція під час операції відносно добре переноситься, в умовах, коли реконструкція виконана оптимально, а майбутня вагітність можлива навіть за протезування черевної стінки сіткою.
Від 15 до 20% пацієнтів, які мають ДП черевної стінки, зрештою підлягають хірургічному втручанню [5]. ДП на грудній стінці дозволяють провести радикальну операцію в найбільш сприятливих місцях (збоку та на відстані від шийно-грудного відділу), але кількість ускладнень потенційно більша, і показання до втручання слід обговорити з мультидисциплінарною командою [7]. Після невдалого медикаментозного лікування та/або кріотерапії також можна розглянути хірургічне втручання у разі прогресування ДП молочної залози [19] і кінцівок, коли ускладнення є прийнятними, а функцію ще можна зберегти [7].
У кінцівках, ізольована перфузія кінцівок є іншим варіантом [20], який пропонують деякі експертні центри, але довгостроковими наслідками цієї методики можуть стати ригідність суглобів і склероз м’яких тканин. У черевній порожнині слід ретельно розглянути масштаби оперативного втручання, оскільки візуалізація систематично недооцінює розмір залученої в пухлинний процес брижі, а резекції часто є макроскопічно неповними [16,7]. Макроскопічно неповне хірургічне втручання часто є небезпечнішим порівняно з нехірургічними стратегіями [2,3,11].
Результати історичних ретроспективних досліджень, які вивчали вплив мікроскопічного дослідження країв рани, суперечливі. Дійсно, дослідження включали ДП без активного росту, для яких наявність гістологічно «чистих» країв рани може бути несуттєвою, в той час як для прогресуючих ДП досягнення негативних гістологічно країв може мати сприятливий вплив. Крім того, ретроспективне дослідження країв рани не завжди є можливим через погано окреслені операційні поля та обмежену кількість зрізів, які аналізуються або є доступними для повторного аналізу. Відповідно, якщо такий варіант запропонований для лікування прогресуючої ДП, метою хірургічного втручання має бути резекція R0, коли очікувана ймовірність рецидиву низька, але крайова резекція може бути прийнятною, коли естетичні чи функціональні моменти є проблемою [2].
Променева терапія є ефективним варіантом у разі протипоказань або неефективності медикаментозного лікування та в місцях, де хірургічне втручання може бути інвалідизуючим і неповним (наприклад, пояси кінцівок, середостіння, стінки тазу) і не піддаються кріотерапії. Дослідження фази 2 одобрило променеву терапію за цими показаннями, продемонструвавши контроль над місцевим ураженням у більш ніж 80% пацієнтів [21].
Відстрочені ускладнення після променевої терапії (фіброз, перелом, лімфедема, злоякісні новоутворення спричинені радіацією) обмежує її показання до найбільш несприятливих ситуацій, особливо у молодих пацієнтів. Комбінація хірургічного втручання та променевої терапії не забезпечує кращого контролю локально, ніж лише радикальна променева терапія [22]. Як наслідок, радикальна променева терапія є кращою альтернативою після неефективності медикаментозного лікування, коли очікується, що хірургічне втручання може призвести до інвалідизації або може бути недостатнім [2].
У молодших пацієнтів і тих, хто має аксіальну ДП поруч із критичними органами, протонна терапія є варіантом, оскільки дозиметричні переваги можуть пом’якшити деякі токсичні ефекти, пов’язані із звичайною фотонною променевою терапією [23].
Якщо крайову резекцію все ж виконують, незважаючи на поточні рекомендації, слід запропонувати активне спостереження з початковим ретельним спостереженням [2]. Оскільки існує ймовірність того, що ДП може бути неактивною, цієї операції може бути достатньо, і немає показань для повторного втручання або ад’ювантної променевої терапії. Незважаючи на те, що ад’ювантна променева терапія підвищує місцевий контроль після крайової резекції, рутинне застосування  ад’ювантної терапії може призвести до надмірного лікування значної частини пацієнтів з неактивними ДП [2]. «Хірургічна помилка» може спричинити загострення зі швидким місцевим рецидивом через вироблення факторів росту та прозапальних факторів під час загоєння, які можуть стабілізуватися після періоду активного спостереження.
Стратегія лікування рецидивів ДП ідентична стратегії лікування первинних пухлин [2]. Повторні ДП також мають шанси на регресію, як показано в двоцентровому дослідженні та підтверджено аналізом групи плацебо в рандомізованому дослідженні Gounder [12,16].

Медикаментозне лікування

Багато історичних досліджень проводили без суворих критеріїв включення на основі прогресування та включали пацієнтів як з прогресуючими, так і з неактивними ДП. Таким чином, зареєстровані показники відповіді та виживання без прогресування (ВБП) можуть не вказувати на точну відповідь на лікування. Таким чином, інтерпретація історичних досліджень є важкою, і автор рекомендує вибирати лише відносно недавні дослідження, які включали прогресуючі ДП.
Існує лише одне рандомізоване дослідження фази 3, у якому порівнюють сорафеніб і плацебо у пацієнтів із прогресуючою або рецидивуючою ДП [15]. Дворічне ВБП було значно кращим у групі сорафенібу (81% проти 36% у групі плацебо) із стійкими відповідями. Дві третини пацієнтів у групі плацебо зазнали стабілізації або регресії пухлини, що підтверджує активне спостереження на першій лінії також у рецидивуючих ДП.
Рандомізоване дослідження фази 2 порівнювало пазопаніб зі схемою внутрішньовенного введення метотрексату (30 мг/м2 на дозу) та вінбластину (5 мг/м2 на дозу) у пацієнтів із прогресуючою ДП (24). Шестимісячне ВБП пацієнтів, які отримували пазопаніб, становило 83,7% проти 45% у групі метотрексату-вінбластину. Дослідження фази 2 повідомили про обнадійливі результати використання іматинібу [25, 26]. Інгібітори кінази також успішно застосовуються в педіатричній популяції [27].
У нещодавній серії досліджень, що включала прогресуючі ДП перед початком хіміотерапії, схеми, що містили метотрексат (MTX) + вінбластин (40% пацієнтів), MTX + вінорельбін (57% пацієнтів) або тільки вінорельбін (3% пацієнтів), досягли повної відповіді (ПВ), часткової відповіді (ЧВ), стабілізації захворювання (СЗ) і прогресування захворювання (ПЗ) у 1%, 47%, 51% і 1% пацієнтів, а середнє ВБП становило 75 місяців [28]. У серії, що включала пацієнтів із розвиненою, прогресуючою ДП, які отримували перорально вінорельбін (90 мг один раз на тиждень), 6- та 12-місячне ВБП становило 88,7% та 77,5%; ЧВ спостерігалася у 29% пацієнтів, а СЗ у 57% [29].
Хіміотерапія на основі доксорубіцину та ліпосомального доксорубіцину також успішно застосовувалася, особливо коли необхідно було досягти швидкої та значної відповіді на лікування пухлини, як, наприклад, у випадку деяких мезентеріальних десмоїдів [30,31,32]. Усі відповідні побічні явища цих препаратів та їхній довгостроковий профіль безпеки повинні бути збалансовані з необхідністю контролю симптомів та відповіді на пухлину, особливо при ДП, що загрожує життю. Застосування гормональної терапії та протизапальних препаратів є більш суперечливим, оскільки більшість досліджень були обмежені невеликою кількістю пацієнтів, включали як неактивні, так і прогресуючі ДП, і проводилися до того, як активне спостереження було рекомендованим як стратегія першої лінії [2].
Наразі оцінюються нові препарати, що впливають на передачу сигналів Notch, наприклад Нірогацестат, інгібітор гамма-секретази, який продемонстрував багатообіцяючу ефективність у дорослих [33] і був оцінений у рандомізованому дослідженні, порівнюючи його з плацебо у дорослих пацієнтів із прогресуючою ДП (ClinicalTrials. Ідентифікатор gov: NCT03785964). Це  дослідження закрите, результати очікуються. Інший препарат, який інгібує шлях Wnt, який відіграє центральну роль у ДП, зараз знаходиться на стадії оцінки. Тегавівінт, який перешкоджає зв’язуванню бета-катеніну з TBL1, зараз оцінюється у фазі 1/2 дослідження для лікування рецидивуючих або рефрактерних солідних пухлин, включаючи ДП (ідентифікатор ClinicalTrials.gov: NCT04851119).

Біль і вагітність

Я не дивно, але біль не завжди пропорційний розміру пухлини, оскільки невелика ДП може бути значно боліснішою із серйозним впливом на якість життя, пов’язаним зі здоров’ям (HRQoL). Ендометріоз іноді співіснує в місцях пухлини прямого м’яза живота, і це може бути ще одним визначальним фактором болю. Здавлення нервів та деформації, пов’язані з пухлинами, є найбільш поширеними причинами болю.. Цей біль виправдовує первинне медикаментозне лікування, яке, якщо немає іншого ризику, має починатися із супутньої аналгезії, починаючи з найменш агресивного варіанту [2,7]. Слід уникати хірургічного втручання, оскільки воно викликає післяопераційний біль і наслідки.
Вагітність, оскільки під час неї секреція як гормону, так і фактора росту збільшується, може спричинити появу ДП (часто абдомінально-перитонеальної локалізації) або прогресування вже існуючої пухлини. На основі ретроспективного багатоцентрового дослідження та експертної практики тепер добре встановлено, що ризик прогресування ДП під час вагітності є високим, але спонтанна регресія спостерігається в більшості випадків після пологів [34]. Для пухлин локалізації низького ризику, слід запропонувати простий ретельний ультразвуковий моніторинг під час вагітності. Вагітність більше не є протипоказаною для більшості пацієнтів із ДП.

Висновок

Активне спостереження з плановою візуалізацією стало першочерговим лікуванням ДП. Щоб визначити стратегію менеджменту ДП, слід провести обговорення ризику та користі із мультидисциплінарною командою спеціалістів. На початку будь-якого лікування ДП слід враховувати можливі побічні ефекти та довгострокову безпеку.

Посилання

  1. WHO classification of tumours, 5th edition, volume 3: Soft tissue and bone tumours. (2020). Accessed : August 24, 2021: https://www.iarc.who.int/news-events/publication-of-the-who-classification-of-tumours-5th-edition-volume-3-soft-tissue-and-bone-tumours/
  2. Desmoid Tumor Working Group. The management of desmoid tumours: A joint global consensus-based guideline approach for adult and paediatric patients. Eur J Cancer. 2020 Mar; 127:96-107.
  3. Gronchi A, Miah AB, Dei Tos AP, et al. Soft tissue and visceral sarcomas: ESMO-EURACAN-GENTURIS Clinical Practice Guidelines for diagnosis, treatment and follow-up. Ann Oncol. 2021 Nov; 32(11):1348-1365.
  4. Salas S, Dufresne A, Bui B, et al. Prognostic factors influencing progression-free survival determined from a series of sporadic desmoid tumors: a wait-and-see policy according to tumor presentation.  J Clin Oncol. 2011 Sep 10;29(26):3553-8.
  5. Bonvalot S, Ternès N, Fiore M, et al. Spontaneous regression of primary abdominal wall desmoid tumors: more common than previously thought. Ann Surg Oncol 2013;20(13):4096–102.
  6. Campos FG, Martinez CA, Novaes M, et al. Desmoid tumors: clinical features and outcome of an unpredictable and challenging manifestation of familial adenomatous polyposis. Fam Cancer. 2015 Jun;14(2):211-9.
  7. Improta L, Tzanis D, Bouhadiba T, Abdelhafidh K, Bonvalot S. Desmoid tumours in the surveillance era: What are the remaining indications for surgery?  Eur J Surg Oncol. 2020 Jul;46(7):1310-1314.
  8. Sheth PJ, Del Moral S, Wilky BA, et al. Desmoid fibromatosis: MRI features of response to systemic therapy.  Skeletal Radiol. 2016 Oct;45(10):1365-73.
  9. Penel N, Coindre JM, Bonvalot S, et al.  Management of desmoid tumours: A nationwide survey of labelled reference centre networks in France.  Eur J Cancer. 2016 May;58:90-6.
  10. Lewis JJ, Boland PJ, Leung DH, et al. The enigma of desmoid tumors. Ann Surg 1999; 229(6):866–72.
  11. Bonvalot S, Eldweny H, Haddad V, et al. Extra-abdominal primary fibromatosis: Aggressive management could be avoided in a subgroup of patients. Eur J Surg Oncol 2008;34(4):462–8.
  12. Fiore M, Rimareix F, Mariani L, et al. Desmoid- type fibromatosis: a front-line conservative approach to select patients for surgical treatment. Ann Surg Oncol 2009;16(9):2587–93.
  13. Colombo C, Miceli R, Le Péchoux C, et al. Sporadic extra abdominal wall desmoid-type fibromatosis: surgical resection can be safely limited to a minority of patients. Eur J Cancer 2015;51(2):186–92.
  14. Penel N, Le Cesne A, Bonvalot S, et al. Surgical versus non-surgical approach in primary desmoid-type fibromatosis patients: A nationwide prospective cohort from the French Sarcoma Group. Eur J Cancer 2017; 83:125–31.
  15. Gounder MM, Mahoney MR, Van Tine BA, et al. Sorafenib for Advanced and Refractory Desmoid Tumors. N Engl J Med 2018; 379(25):2417–28.
  16. Burtenshaw SM, Cannell AJ, McAlister ED, et al. Toward Observation as First-line Management in Abdominal Desmoid Tumors. Ann Surg Oncol 2016;23(7):2212–9.
  17. Vora BMK, Munk PL, Somasundaram N, et al. Cryotherapy in extra-abdominal desmoid tumors: A systematic review and meta-analysis.  PLoS One. 2021 Dec 23;16(12):e0261657.
  18. Kurtz JE, Buy X, Deschamps F, et al. CRYODESMO-O1: A prospective, open phase II study of cryoablation in desmoid tumour patients progressing after medical treatment Eur J Cancer. 2021 Jan; 143:78-87. 
  19. Duazo-Cassin L, Le Guellec S, Lusque A, et al. Breast desmoid tumor management in France: toward a new strategy. Breast Cancer Res Treat 2019; 176(2):329–35.
  20. van Broekhoven DL, Deroose JP, Bonvalot S, et al. Isolated limb perfusion using tumour necrosis factor α and melphalan in patients with advanced aggressive fibromatosis. Br J Surg. 2014 Dec; 101(13):1674-80.
  21. Keus RB, Nout RA, Blay JY, et al. Results of a phase II pilot study of moderate dose radio- therapy for inoperable desmoid-type fibromatosis–an EORTC STBSG and ROG study (EORTC 62991-22998). Ann Oncol 2013;24(10):2672–6.
  22. Nuyttens JJ, Rust PF, Thomas CR Jr, et al. Surgery versus radiation therapy for patients with aggressive fibromatosis or desmoid tumors: A comparative review of 22 articles.  Cancer. 2000 Apr 1;88(7):1517-23.
  23. Looi WS, Indelicato DJ, Rutenberg MS. The Role of Radiation Therapy for Symptomatic Desmoid Tumors.  Curr Treat Options Oncol. 2021 Mar 1;22(4):34.
  24. Toulmonde M, Pulido M, Ray-Coquard I, et al. Pazopanib or methotrexate-vinblastine combination chemotherapy in adult patients with progressive desmoid tumours (DESMOPAZ): a non-comparative, randomised, open-label, multicentre, phase 2 study. Lancet Oncol. 2019 Sep;20(9):1263-1272.
  25. Kasper B, Gruenwald V, Reichardt P, et al. Imatinib induces sustained progression arrest in RECIST progressive desmoid tumours: Final results of a phase II study of the German Interdisciplinary Sarcoma Group (GISG).  Eur J Cancer. 2017 May; 76:60-67.
  26. Penel N, Le Cesne A, Bui BN, et al. Imatinib for progressive and recurrent aggressive fibromatosis (desmoid tumors): an FNCLCC/French Sarcoma Group phase II trial with a long-term follow-up.  Ann Oncol. 2011 Feb;22(2):452-7.
  27. Sparber-Sauer M, Orbach D, et al. Rationale for the use of tyrosine kinase inhibitors in the treatment of paediatric desmoid-type fibromatosis. Br J Cancer. 2021 May;124(10):1637-1646.
  28. Palassini E, Frezza AM, Mariani L, et al. Long-term Efficacy of Methotrexate Plus Vinblastine/Vinorelbine in a Large Series of Patients Affected by Desmoid-Type Fibromatosis.  Cancer J. 2017 Mar/Apr; 23(2):86-91.
  29. Mir O, Honoré C, Chamseddine AN, et al. Long-term Outcomes of Oral Vinorelbine in Advanced, Progressive Desmoid Fibromatosis and Influence of CTNNB1 Mutational Status.  Clin Cancer Res. 2020 Dec 1;26(23):6277-6283.
  30. Lynch HT, Fitzgibbons R Jr, Chong S, et al. Use of doxorubicin and dacarbazine for the management of unresectable intra-abdominal desmoid tumors in Gardner’s syndrome. Dis Colon Rectum. 1994 Mar;37(3):260-7.
  31. de Camargo VP, Keohan ML, D’Adamo DR, et al. Clinical outcomes of systemic therapy for patients with deep fibromatosis (desmoid tumor).  Cancer. 2010 May 1;116(9):2258-65.
  32. Constantinidou A, Jones RL, Scurr M, Al-Muderis O, Judson I. Pegylated liposomal doxorubicin, an effective, well-tolerated treatment for refractory aggressive fibromatosis.  Eur J Cancer. 2009 Nov;45(17):2930-4.
  33. Kummar S, O’Sullivan Coyne G, Do KT, et al. Clinical Activity of the γ-Secretase Inhibitor PF-03084014 in Adults with Desmoid Tumors (Aggressive Fibromatosis). J Clin Oncol. 2017 May 10;35(14):1561-1569
  34. Fiore M, Coppola S, Cannell AJ et al. Desmoid-type fibromatosis and pregnancy: a multi-institutional analysis of recurrence and obstetric risk.  Ann Surg. 2014 May; 259(5):973-8.